— Високий клас! Ох!.. Ох!.. Який поворот теми!..
Захоплений розробкою теми, Ізнуренков весело повернув назад і вистрибом побіг додому. Про стілець він згадав тільки дома, заставши дівчину з передмістя на ногах посеред кімнати.
Остап одвіз стілець візником.
— Учіться, — сказав він Іполитові Матвійовичу, — стілець взято голими руками. Даром. Ви розумієте?
Після розшиву стільця Іполит Матвійович засумував.
— Шанси щоразу збільшуються, — сказав Остап, — а грошей ні копійки. Скажіть, а ваша теща-небіжчиця не любила жартувати?
— А в чому річ?
— Може, ніяких діамантів нема?
Іполит Матвійович так замахав руками, що на ньому піднявся піджачок.
— У такому разі все чудово. Будемо сподіватись, що майно Іванопуло збільшиться ще тільки на один стілець.
— Про вас, товаришу Бендер, сьогодні в газетах писали, — улесливо сказав Іполит Матвійович.
Остап насупився. Він не любив, коли преса знімала виття навколо його імені.
— Що ви мелете? У якій газеті?
Іполит Матвійович переможно розгорнув "Верстат".
— Отут. У відділі "Що сталося за день".
Остап трохи заспокоївся, боявся-бо заміток тільки у викривальних відділах: "Наші шпильки" і "Злочинців — під суд".
І справді, у відділі "Що сталося за день" нонпареллю було надруковано:
ПОПАВ ПІД КОНЯ
Учора на майдані Свердлова попав під коня
візника № 8974 гр. О. Бендер. Потерпілий
відбувся легким переляком.
— Це візник відбувся легким переляком, а не я, — буркітливо зауважив О. Бендер. — Ідіоти! Пишуть, пишуть — і самі не знають, що пишуть. А! Це — "Верстат"? Дуже, дуже приємно. А ви знаєте, Вороб'янінов, що цю замітку, можливо, писали, сидячи на вашому стільці? Кумедна історія!
Великий комбінатор задумався.
Привід для візиту до редакції найдено.
Дізнавшись у секретаря, що в усіх кімнатах праворуч і ліворуч на всю довжину коридора міститься редакція, Остап набрав простацького вигляду і почав обходити редакційні приміщення: йому треба було довідатись, у якій кімнаті поставлено стілець.
Він вліз у місцевком, де вже йшло засідання молодих автомобілістів, і одразу побачивши, що стільця там нема, перекочував у сусіднє приміщення. У конторі він удавав, Немовби очікує резолюції; у відділі робкорів довідувався, де тут згідно з об'явою продають макулатуру; в секретаріаті питав про умови передплати, а в кімнаті фейлетоністів спитав, де приймають об'яви про загублені документи.
Таким маніром він дістався до кімнати редактора, який, сидячи на концесійному стільці, сурмив у телефонну трубку.
Остапові потрібний був час, щоб уважно вивчити місцевість.
— Тут, товаришу редактор, на мене вміщено справжнісінький наклеп, — сказав Бендер.
— Який наклеп? — запитав редактор.
Остап довго розгортав примірник "Верстата". Оглянувшись на двері, він побачив на них американський замок. Якщо вирізати шматочок скла в дверях, то легко можна було б просунути руку і одчинити замок зсередини.
Редактор прочитав показану Остапом замітку.
— У чому ж ви, товаришу, вбачаєте наклеп?
— Аякже! А оце: "Потерпілий відбувся легким переляком".
— Не розумію.
Остап лагідно дивився на редактора й на стілець.
— Буду я лякатись якогось там візника. Осоромили перед цілим світом — спростування треба.
— От що, громадянине, — сказав редактор, — ніхто вас не осоромив, і в таких дріб'язкових питаннях ми спростувань не даємо.
— Ну, все одно, я так діла цього не залишу, — говорив Остап, покидаючи кабінет.
Він уже побачив усе, що йому було треба.
Розділ XXVII
Дивовижний бупрівський кошик
Старгородська філія ефемерного "Меча і рала" разом з молодцями з "Швидкоупаку" вишикувалась у довжелезну чергу біля борошенної крамниці "Хлібопродукту".
Перехожі зупинялися.
— Куди черга стоїть? — питали громадяни.
У нудній черзі, що стоїть біля магазину, завжди є чоловік, балакучість якого більша, що далі стоїть він від магазинних дверей. А якнайдалі стояв Полєсов.
— Дожили, — казав брандмейстер, — скоро всі на макуху перейдемо. Дев'ятнадцятого року і то краще було. Борошна в місті на чотири дні.
Громадяни недовірливо підкручували вуса, заходили з Полєсовим у суперечку і посилались на "Старгородську правду".
Довівши Полєсову, як двічі по два чотири, що борошна в місті скільки завгодно і що нема чого зчиняти паніку, громадяни бігли додому, брали всю готівку і приєднувались до борошняної черги.
Молодці з "Швидкоупаку", закупивши все борошно в крамниці, перейшли на бакалію й утворили чайно-цукрову чергу.
За три дні Старгород був охоплений продовольчою і товаровою кризою. Представники кооперації і держторгівлі запропонували, поки прибудуть харчові продукти з дороги, обмежити відпуск товарів в одні руки по фунту цукру і по п'ять фунтів борошна.
Другого дня винайдено протиотруту.
Першим у черзі по цукор стояв Альхен. За ним — його дружина Сашхен, Паша Емільович, чотири Яковичі і всі п'ятнадцять пенсіонерок бабусь у туальденорових убраннях. Викачавши з магазину Старгіко півпуда цукру, Альхен повів свою чергу в другий кооператив, клянучи по дорозі Пашу Емільовича, який встиг злопати одпущений на його пайку фунт цукрового піску. Паша сипав цукор горбиком на долоню і посилав у свою широку пащу. Альхен клопотався цілий день. Уникаючи усушки й розтруски, вів вилучив Пашу Емільовича з черги і пристосував його для переносу скупленого на привозний ринок. Там Альхен сором'язно перепродував у приватні крамнички добуті цукор, борошно, чай і маркізет.
Полєсоз стояв у чергах головним чином з принципу. Грошей у нього не було, і купити він однаково нічого не міг. Він кочував з черги в чергу, прислухався до розмов, робив ущипливі зауваження, недвозначно задирав брови і пророкував. Наслідком його недомовок було те, що місто сповнили чутки про приїзд якоїсь з Мечі і Уралу підпільної організації.
Губернатор Дядьєв заробив за один день десять тисяч. Скільки заробив голова біржового комітету Кислярський, не знала навіть його дружина.
Думка про те, що він належить до таємної громади, не давала Кислярському спокою. Чутки, що кружляли в місті, страшенно перелякали його. Перебувши безсонну ніч, голова біржового комітету вирішив, що тільки щиросерде признання може скоротити йому строк перебування в тюрмі.