Іполит, Матвійович рішуче захитав головою.
— Чому ж ви не хочете? Вам мало?
— М-мало.
— Але ж це тридцять тисяч карбованців! Скільки ж ви хочете!
— Згода на сорок.
— Грабіж серед білого дня! — сказав Остап, імітуючи інтонації предводителя під час історичного торгу в двірницькій. — Вам мало тридцять тисяч? Вам потрібен ще ключ від квартири?!
— Це вам потрібен ключ від квартири, — пробелькотів Іполит Матвійович.
— Беріть двадцять, поки не пізно, а то я можу передумати. Користуйтеся з того, що у мене гарний настрій.
Вороб'янінов давно вже втратив той самовдоволений вигляд, з яким починав колись розшук діамантів.
Крига, що скресла ще в двірницькій, крига, що гриміла, тріскаючи і б'ючись об граніт набережної, давно вже розкришилась і розтанула. Криги вже не було. Була широка повідь, що недбало несла на собі Іполита Матвійовича, жбурляючи його то туди то сюди, то б'ючи його об колоду, то натикаючи його на стільці, то одкидаючи його від тих стільців. Невимовний страх почував Іполит Матвійович. Все лякало його. Рікою пливло сміття, нафтові залишки, пробиті курники, дохла риба, чийсь жахливий капелюх. Може, це був капелюх панотця Федора, качачий картузик, зірваний з нього вітром у Ростові? Хто знає! Кінцевого пункту не видно. До берега не прибивало, а пливти проти води колишній предводитель дворянства не мав ні сили, ні бажання.
Його несло в одкрите море пригод.
Розділ XXVI
Два візити
Як розповите немовля розтуляє, не спиняючись ні на мить, і стискає воскові кулачки, рухає ноженятами, крутить головою, завбільшки з велике антонівське яблуко, одягнене в чепчик, і видуває з рота бульбашки, так Авессалом Ізнуренков був у стані вічного неспокою. Він рухав повними ніжками, крутив голеним підборіддячком, раз у раз охав і виробляв волохатими руками такі жести, немов робив гімнастику на резинках.
Він провадив дуже метушливе життя, скрізь з'являвся і щось пропонував, летячи по вулиці, як перелякана курка, швидко говорив уголос, немов вираховував страховку камінної, критої залізом будівлі. Суть його життя і діяльності полягала в тім, що він органічно не міг узятись до якої-небудь справи, речі або думки більш ніж на хвилину.
Якщо дотеп не одобався і не викликав раптового сміху, Ізнуренков не переконував редактора, як інші, що дотеп хороший і потребує для повної оцінки тільки невеличкого роздуму, він одразу ж пропонував новий дотеп.
"Що погане, те погане, — говорив він, — зрештою".
У магазинах Авессалом Володимирович чинив такий сумбур, так швидко з'являвся і зникав з-перед очей вражених продавців, так експансивно купував коробку шоколаду що касирка сподівалась одержати від нього щонайменше карбованців тридцять. Але Ізнуренков, пританцьовуючи біля каси і хапаючись за галстук, немов його душили, кидав на скляну дощечку зібганий трояк і, вдячно мекаючи, мчав далі.
Якби цей чоловік міг зупинити себе бодай години на дві, сталися б несподівані події.
Можливо, Ізнуренков присів би до столу і написав прекрасну повість, а може, і заяву в касу взаємодопомоги про видачу безповоротної позики, або новий пункт до закону про користування житлоплощею, або книгу "Уміння добре одягатись і поводитись у товаристві".
Але зробити цього він не міг. Завжди в шаленій роботі, ноги мчали його, з рухливих рук олівець вилітав, як стріла, думки стрибали.
Ізнуренков бігав по кімнаті, і печаті на меблях тряслись, наче сережки у циганки в танку. На стільці сиділа сміхотлива дівчина з передмістя.
— Ох, ох, — скрикнув Авессалом Володимирович, — божественно! "Царица голосом и взором свой пышный оживляет пир"… Ох, ох! Високий клас!.. Ви — королева Марго.
Нічого цього не збагнувши, королева з передмістя шанобливо сміялася.
— Ну, їжте шоколад, ну, я вас прошу!.. Ох, ох!.. Чарівно!..
Він щохвилини цілував королеві руки, захоплювався її скромним туалетом, сунув їй кота і запобігливо питав:
— Правда, він схожий на папугу? Лев! Лев! Справжній лев! Скажіть, він справді надзвичайно пухнастий?.. А хвіст! Хвіст! Скажіть, це справді великий хвіст! Ох!
Потім кіт полетів у куток, і Авессалом Володимирович, приклавши руку до пухких молочних грудей, почав комусь вклонятись у віконце. Раптом у моторній його голові клацнуз якийсь клапан, і він заіскрився визивними дотепами з приводу фізичних і душевних властивостей своєї гості:
— Скажіть, а ця брошка дійсно скляна? Ох! Ох! Який блиск! Ви мене засліпили, слово честі!.. А скажіть, Париж справді велике місто? Там дійсно Ейфелева башта?.. Ох! Ох!.. Які руки! Який ніс!.. Ох!
Він не обнімав дівчини. З нього досить було говорити їй компліменти. І він говорив без угаву. Потік їх урвала несподівана поява Остапа.
Великий комбінатор крутив у руках шматок паперу і суворо питав:
— Ізнуренков тут живе? Це ви і є?
Авессалом Володимирович тривожно вдивлявся в камінне обличчя відвідувача. У його очах він намагався прочитати, які саме претензії зараз поставлять йому: чи штраф за розбите під час розмови в трамваї скло, чи повістка в нарсуд за несплату квартирних грошей, або прийом передплати на журнал для сліпих.
— Що ж це, товаришу, — жорстко сказав Бендер, — це зовсім не діло — проганяти казенного кур'єра.
— Якого кур'єра? — вжахнувся Ізнуренков.
— Самі знаєте якого. Зараз меблі буду вивозити. Прошу вас, громадянко, звільнити стілець, — суворо промовив Остап.
Громадянка, над якою щойно читали вірші найліричніших поетів, підвелася з місця.
— Ні! Сидіть! — закричав Ізнуренков, затуляючи стілець своїм тілом. — Вони не мають права.
— Щодо прав помовчали б ви, громадянине. Свідомим треба бути. Звільніть меблі! Закон треба шанувати!
З цими словами Остап схопив стілець і потряс ним у повітрі.
— Вивожу меблі! — рішуче заявив Бендер.
— Ні, не вивозите!
— Як це так не вивожу, — посміхнувся Остап, виходячи із стільцем у коридор, — коли саме вивожу.
Авессалом поцілував королеві руку, і нахиливши голову, побіг за суворим суддею. Той уже спускався сходами.
— А я вам кажу, що не маєте права. За законом, меблі можуть стояти два тижні, а вони стояли тільки три дні! Може, я й заплачу.
Ізнуренков кружляв навколо Остапа, наче бджола. Таким маніром обидва опинились на вулиці. Авессалом Володимирович біг за стільцем аж до рогу. Тут він побачив горобців, що стрибали навколо купи гною. Він глянув на них ясними очима, забурмотів, сплеснув руками і, зайшовшись сміхом, промовив: