Була четверта година ранку. Гірські верховини засяяли темно-рожевим сонячним світлом. Гори не сподобались Остапові.
— Занадто багато шику, — сказав він. — Дика краса. Фантазія ідіота. Нікчемна річ.
Біля владикавказького вокзалу приїжджих дожидав великий одкритий автобус Закавтопромторгу, і ласкаві люди говорили:
— Хто поїде Воєнно-Грузинською дорогою, тих у місто веземо безкоштовно.
— Куди ж ви, Кисо, — сказав Остап. — Нам в автобус. Нехай везуть нас безкоштовно.
Підвезений автобусом до контори Закавтопромторгу, Остап, однак, не поспішав записатись на місце в машині. Жваво розмовляючи з Іполитом Матвійовичем, він милувався підперезаною хмарами Столовою горою і, вважаючи, що гора справді подібна до столу, поквапно пішов геть.
У Владикавказі довелося просидіти кілька днів. Але всі спроби дістати гроші на проїзд Воєнно-Грузинською дорогою або зовсім не давали наслідків, або давали кошти, яких вистачало лише для денного прожитку. Спроба брати з громадян гривеники не вдалася. Кавказький хребет був такий високий і видний, що брати за показ його гроші не було ніякої змоги. Його було видно мало не звідусіль. А інших красот у Владикавказі не було. Що ж до Тереку, то протікав він повз "Трека", за вхід куди гроші брало місто без допомоги Остапа. Збирання милостині, що його вчинив Іполит Матвійович, дало за два дні тринадцять копійок.
— Годі, — сказав Остап, — вихід один: іти до Тифліса пішки. За п'ять днів ми пройдемо двісті верстов. Нічого, папаня, чарівні гірські краєвиди, свіже повітря!.. Потрібні гроші на хліб та любительську ковбасу. Можете додати до свого лексикону кілька італійських фраз, це вже як собі хочете, але надвечір ви повинні назбирати щонайменше два карбованці! Обідати сьогодні не доведеться, дорогий товаришу. Ой леле! Кепські шанси…
На світанку концесіонери перейшли місток через Терек, обійшли казарми і заглибились у зелену долину, по якій ішла Воєнно-Грузинська дорога.
— Нам пощастило, Кисо, — сказав Остап, — вночі падав дощ, і нам не доведеться ковтати пилюку. Дихайте, предводителю, чистим повітрям. Співайте. Згадуйте кавказькі вірші. Поводьтеся як годиться!..
Але Іполит Матвійович не співав і не згадував віршів. Дорога йшла вгору. Ночі, перебуті під голим небом, нагадували про себе кольками в боці, тягарем у ногах, а любительська ковбаса — постійною і болісною згагою. Він ішов, похилившись набік, держачи в руці п'ятифунтовий хліб, загорнутий у владикавказьку газету, і ледве тягнучи ліву ногу.
Знову іти! Цього разу у Тифліс, цього разу найкращою у світі дорогою. Іполитові Матвійовичу було однаково. Він не дивився обабіч, як Остап. Він зовсім не помічав Тереку, який починав уже гриміти на дні долини. І тільки осяяні сонцем льодові вершини щось неясно йому нагадували: чи то блиск діамантів, чи то кращі глазетові домовини майстра Безенчука.
Після Балти дорога ввійшла в ущелину і рушила вузьким карнизом, висіченим у темних урвистих скелях. Спіраль дороги в'юнилась угору, і ввечері концесіонери опинилися на станції Ларс, за тисячу метрів над рівнем моря.
Переночували в бідному духані задарма і навіть дістали по склянці молока, зачарувавши хазяїна та його гостей карточними фокусами.
Ранок був такий чарівний, що навіть Іполит Матвійович, овіяний гірським повітрям, почав ступати бадьоріше, ніж учора. За станцією Ларс одразу ж встала грандіозна стіна Бічного хребта. Долина Тереку замкнулась тут вузькими тіснинами. Пейзаж ставав дедалі похмурішим, а написи на скелях численнішими. Там, де скелі так здавили течію Тереку, що прогін моста дорівнює лише десяти сажням, концесіонери побачили стільки написів на скелястих стінках ущелини, що Остап, забувши про величність Дар'яльської ущелини, закричав, намагаючись перебороти гуркіт і стогони Тереку:
— Великі люди! Зверніть увагу, предводителю. Бачите? Тіль-тіль вище від хмари і трошки нижче від орла! Напис: "Коля і Міка, липень 1914 р." Незабутнє видовище! Зверніть увагу на художність виконання! Кожна літера завбільшки з метр і намальована олійною фарбою! Де ви тепер, Колю і Міко?
— Кисо, — запропонував Остап, — давайте і ми увічнимо свою пам'ять. Заткнемо Міку за пояс. У мене, до речі, і крейда є! Їй-богу, полізу зараз і напишу: "Киса і Ося тут були".
І Остап, недовго думаючи, склав на парапет, що огороджував шосе від кипучої безодні Тереку, запаси любительської ковбаси і почав лізти на скелю.
Іполит Матвійович спочатку стежив за рухом великого комбінатора, але потім відволікся і, обернувшись, почав розглядати фундамент замку Тамари, що зберігся на скелі, подібний до кінського зуба.
Тим часом, за дві верстви від концесіонерів, з боку Тифліса в Дар'яльську ущелину ввійшов панотець Федір. Він ішов розміреним солдатським кроком, дивлячись поперед себе твердими алмазними очима і спираючись на високий костур із загнутим кінцем.
На останні гроші панотець Федір доїхав до Тифліса і тепер ішов на батьківщину пішки, живлячись доброхітною милостинею. Під час переходу через Хрестовий перевал (2345 метрів над рівнем моря) його вкусив орел. Панотець Федір замахнувся на зухвалого птаха костуром і пішов далі.
Він ішов, заплутавшись у хмарах, і бурмотів:
— Не користі заради, а токмо волею пославшої м'я жони!
Відстань межи ворогами меншала. Повернувши за гострий виступ, панотець Федір налетів на старика в золотому пенсне.
Ущелина розкололась в очах панотця Федора. Терек припинив свій тисячолітній крик.
Панотець Федір пізнав Вороб'янінова. Після страшної невдачі в, Батумі, після того як усі надії пропали, нова можливість здобути багатство вплинула на панотця Федора надзвичайно.
Він схопив Іполита Матвійовича за худий кадик і, стискаючи пальці, закричав охриплим голосом:
— Куди подів скарби убієнної тобою тещі?
Іполит Матвійович, нічого подібного не сподівавшись, мовчав, вирячивши очі так, що вони мало не торкались скелець пенсне.
— Говори! — наказував панотець Федір. — Покайся, грішнику!
Вороб'янінов відчув, що втрачає подих.
Тут панотець Федір, уже тріумфуючи перемогу, угледів Бендера, що стрибав по скелі. Технічний директор спускався вниз, кричачи на все горло:
Б'ючись об гори кам'яні,