— У П'ятигорську.
— Їдьмо! Я дещо згріб по дорозі. Чистий прибуток становить три карбованці. Зрозуміла річ, це небагато, але на першу купівлю нарзану і залізничних квитків вистачить.
Дачний поїзд з торохкотінням, подібним до торохкотіння воза, за п'ятдесят хвилин дотяг мандрівників до П'ятигорська. Мимо Змійки і Бештау концесіонери прибули до підніжжя Машука.
Розділ XXXVI
Вид на малахітову калюжу
Був недільний вечір. Усе було чисте і вмите. Навіть Машук, порослий чагарем і гайками, здавалося, був дбайливо розчесаний і струмив запах гірського вежеталю.
Білі штани найрізноманітніших гатунків миготіли по ляльковому пероні: штани з рогожки, чортової шкіри, колом'янки, парусини і ніжної фланелі. Тут ходили в сандалях і сорочечках апаш. Концесіонери, у важких, брудних чоботищах, важких запорошених штанах, гарячих жилетах і розпечених піджаках, почували себе чужими. Серед усієї різноманітності веселеньких ситчиків, яким хизувались курортні панночки, найяснішим і найелегантнішим був костюм начальниці станції.
На превелике здивування всіх приїжджих, начальником станції була жінка. Руді кучері вибивалися з-під червоного кашкета з двома срібними позументами на околиші. Вона носила білий формений кітель і білу спідницю.
Намилувавшись начальницею, прочитавши свіжонаклеєну афішу про гастролі в П'ятигорську театру Колумба і випивши за гривеник дві склянки нарзану, мандрівники дістались у місто трамваєм лінії "Вокзал — Квітник". За вхід у "Квітник" узяли десять копійок.
У "Квітнику" було багато музики, багато веселих людей і обмаль квітів. Симфонічний оркестр виконував у білій раковині "Танок комарів". У Лермонтовській галереї продавали нарзан. Нарзаном торгували в кіосках і на рознос.
Ніхто не звертав уваги на двох брудних шукачів діамантів.
— Ех, Кисо, — сказав Остап, — ми чужі на цьому святі життя.
Першу ніч на курорті концесіонери провели біля нарзанного джерела.
Тільки тут, у П'ятигорську, коли театр Колумба ставив утретє перед здивованими городянами своє "Одруження", компаньйони зрозуміли всі труднощі гонитви за скарбами. Пробратись у театр, як вони гадали перед цим, було неможливо. За кулісами ночували Галкін, Палкін, Малкін, Чалкін і Залкінд, марочна дієта яких не дозволяла їм жити в готелі.
Так минали дні, і друзі вибивалися з сили, ночуючи біля місця дуелі Лермонтова і годуючись переноскою багажа туристів-середнячків.
На шостий день Остапові пощастило завести знайомство з монтером Мечниковим, завідувачем гідропреса. На цей час Мечников, через брак грошей щодня похмеляючись нарзаном з джерела, дійшов жахливого стану і, як спостеріг Остап, продавав на ринку деякі речі з театрального реквізиту. Остаточної домовленості було досягнуто на ранковому узливанні біля джерела.
Монтер Мечников називав Остапа дусею і погоджувався.
— Можна, — казав він, — це завжди можна, дусю. З нашим задоволенням, дусю.
Остап одразу ж зрозумів, що монтер великий дока. Договірні сторони заглядали один одному в вічі, обіймались, дружньо ляскали по спинах і ввічливо сміялися.
— Ну, — сказав Остап, — за все діло десятку!
— Дусю! — здивувався монтер — Ви мене сердите. Я чоловік, змучений нарзаном.
— Скільки ж ви хочете?
— Покладіть півсотні. Адже майно казенне. Я чоловік змучений.
— Гаразд. Беріть двадцять! Згода? Ну, по очах бачу, що згода.
— Згода є продукт за повного непротивлення сторін.
— Добре говорить, собака, — шепнув Остап на вухо Іполитові Матвійовичу, — учіться.
— Коли ж ви стільці принесете?
— Стільці проти грошей.
— Це можна, — сказав Остап, не думаючи.
— Гроші наперед, — заявив монтер, — уранці — гроші, увечері — стільці або увечері — гроші, а другого ранку — стільці.
— Може, сьогодні стільці, а завтра гроші? — допитувавсь Остап.
— Я ж, дусю, чоловік змучений. Такі умови душа не приймає!
— Але ж я, — сказав Остап, — тільки завтра дістану гроші телеграфом.
— Тоді і розмовляти будемо, — закінчив розмову впертий монтер, — а поки що, дусю, щасливо зоставатись біля джерела, а я пішов: у мене з пресом роботи багато. Симбієвич за горло бере. Сил не вистачає. А самим нарзаном хіба проживеш?
І Мечников, чудово освітлений сонцем, пішов собі геть. Остап суворо глянув на Іполита Матвійовича.
— Час, — сказав він, — який ми маємо, — це гроші, яких ми не маємо. Кисо, ми повинні робити кар'єру. Сто п'ятдесят тисяч карбованців і нуль нуль копійок лежать перед нами. Треба тільки двадцять карбованців, щоб скарби стали нашими. Тут не слід гребувати ніякими засобами. Пан або пропав. Вибираю пана, хоч він і явний поляк. Остап задумно обійшов круг Вороб'янінова.
— Зніміть піджак, предводителю, мерщій, — сказав він несподівано.
Остап узяв із рук здивованого Іполита Матвійовича піджак, кинув його на землю і почав топтати запорошеними штиблетами.
— Що ви робите?! — заверещав Вороб'янінов. — Цей піджак я ношу от уже п'ятнадцять років, і він іще як новий!
— Не хвилюйтеся! Він скоро не буде як новий! Дайте капелюх! Тепер посипте штани пилом і змочіть їх нарзаном. Живо!
Іполит Матвійович через кілька хвилин став брудним до огиди.
— Тепер ви дійшли розуму і маєте цілковиту можливість заробляти гроші чесною працею.
— Що ж я мушу робити? — плаксиво запитав Вороб'янінов.
— Французьку мову, сподіваюсь, знаєте?
— Дуже кепсько. У межах гімназіального курсу.
— Гм… Доведеться орудувати в цих межах. Чи зможете ви сказати по-французьки таку фразу: "Панове, я не їв шість днів"?
— Мосьє, — почав Іполит Матвійович запинаючись, — мосьє, гм, гм… же не, чи як там, же не манж па… шість, як воно: єн, де, труа, катр, сенк, сіс… сіс… жур. Значить, же не манж па сіс жур.
— Ну і вимова ж у вас, Кисо! А втім, чого вимагати від старця! Звичайно, старець в Європейській Росії розмовляє по-французьки гірше, ніж Мільєран. Ну, Кисулю, а в яких межах ви знаєте німецьку мову?
— Навіщо мені це все? — гукнув Іполит Матвійович.
— Для того, — сказав Остап значущо, — що ви зараз підете до "Квітника", станете в тіні і будете по-французьки, по-німецьки і по-нашому просити милостиню, підкреслюючи те, що ви колишній член Державної думи від кадетської фракції. Весь чистий збір піде монтерові Мечникову. Розумієте?