— Слухай, Генрієтто, — сказав він дружині, — пора вже переносити мануфактуру до шуряка.
— А що, хіба прийдуть? — спитала Генрієтта Кислярська.
— Можуть прийти. Якщо в країні немає вільної торгівлі, то мушу ж я коли-небудь сісти?
— То що, приготувати вже білизну? Нещаслива моя доле! Вічно носити передачу. І чому ти не підеш у радянські службовці? Адже шуряк член профспілки і — нічого! А цьому неодмінно треба бути червоним купцем!
Генрієтта не знала, що доля піднесли її чоловіка на голову біржового комітету. Тому вона була спокійна.
— Можливо, я не прийду ночувати, — сказав Кислярський, — тоді ти завтра приходь з передачею. Тільки, будь ласка, не принось вареників. Що за охота їсти холодні вареники?
— Може, візьмеш із собою примус?
— Так тобі й дозволять держати в камері примус! Дай мені кошик.
У Кислярського був спеціальний бупрівський кошик. Зроблений на спеціальне замовлення, він був цілком універсальний. Якщо розгорнути його — це ліжко, напіврозгорнути — столик; крім того, він заміняв шафу: там були полички, гачки і ящики, шухляди. Дружина поклала в цей універсальний кошик холодну вечерю і свіжу білизну.
— Можеш мене не проводжати, — сказав досвідчений чоловік. — Коли прийде Рубенс по гроші, скажи, що грошей нема. До побачення! Рубенс може заждати.
І Кислярський поважно вийшов на вулицю, держачи за ручку бупрівський кошик.
— Куди ви, громадянине Кислярський? — гукнув на нього Полєсов.
Він стояв біля телеграфного стовпа і криками підбадьорював працівника зв'язку, який, чіпляючись залізними кігтями за стовп, добирався до ізолятора.
— Іду признаватися, — одказав Кислярський.
— У чім?
— У "Мечі і ралі".
Віктор Михайлович занімів. А Кислярський, виставивши наперед свій яйцеподібний животик, підперезаний широким дачним поясом з накладною кишенькою для годинника, неквапно пішов до прокурора.
Віктор Михайлович залопотів крилами і полетів до Дядьєва.
— Кислярський провокатор! — закричав бранщмейстер. — Щойно пішов доносити. Його іще видко.
— Як? І кошик при ньому? — вжахнувся старгородський губернатор.
— При ньому.
Дядьєв поцілував дружину, крикнув, що коли прийде Рубенс, грошей йому не давати, і стрімголов вибіг на вулицю. Віктор Михайлович закрутився, застогнав, наче курка, що знесла яйце, і побіг до Владі з Нікешею.
Тим часом громадянин Кислярський, повагом прогулюючись, наближався до губпрокуратури. По дорозі він зустрів Рубенса і довго з ним розмовляв.
— А як же з грошима? — запитав Рубенс.
— По гроші прийдете до дружини.
— А чому ви з кошиком? — підозріло запитав Рубенс.
— Іду в лазню.
— Ну, доброго вам здоров'я, помившись.
Потім Кислярський зайшов у кондитерську ССТ, колишню "Бонбон де Варсові", зволив випити склянку кави і з'їсти листковий пиріжок. Час було йти каятись. Голова біржового комітету вступив до приймальної губпрокуратури. Там було порожньо. Кислярський підійшов до дверей з написом: "Губернський прокурор" і ввічливо постукав.
— Можна! — одказав добре відомий Кислярському голос.
Кислярський увійшов і здивовано зупинився. Його яйцеподібний животик одразу ж спав і зморщився, як фінік. Те, що він побачив, було цілковитою для нього несподіванкою.
Письмовий стіл, за яким сидів прокурор, оточували члени могутньої організації "Меча і рала". Судячи з їхніх жестів і плаксивих голосів, вони признавались у всьому.
— От він, — вигукнув Дядьєв, — найголовніший октябрист!
— По-перше, — сказав Кислярський, поставивши на підлогу бупрівський кошик і наближаючись до столу, — по-перше, я не октябрист, далі, я завжди співчував Радянській владі, і по-третє, головний це не я, а товариш Чарушников, чия адреса…
— Червоноармійська! — закричав Дядьєв,
— Номер три! — хором повідомили Владя й Нікеша.
— У двір і ліворуч, — додав Віктор Михайлович, — я можу показати.
Через двадцять хвилин привезли Чарушникова, який насамперед заявив, що нікого з присутніх у кабінеті ніколи в житті не бачив. Слідом за цим, не зробивши ніякої паузи, Чарушников доніс на Олену Станіславівну.
Тільки в камері, змінивши білизну і простягшись на бупрівськім кошику, голова біржового комітету відчув себе легко й спокійно.
Мадам Грицацуєва-Бендер за час кризи встигла зробити запас харчових продуктів і товарів для своєї крамнички щонайменше на чотири місяці. Заспокоївшись, вона знову засумувала за молодим чоловіком, що нудиться на засіданнях Малого Раднаркому. Візит до ворожки не дав заспокоєння.
Олена Станіславівна, стурбована зникненням усього старгородського ареопагу, метала карти з обурливою недбалістю. Карти віщували то кінець світу, то надбавку до платні, то побачення з чоловіком у казенному домі і в присутності ворога — винового короля.
Та й саме ворожіння кінчилось якось дивно. Прийшли агенти — винові королі — і повели віщунку в казенний дім, до прокурора.
Залишившись на самоді з папугою, збентежена вдовиця зібралась була уже йти, як раптом папуга ударив дзьобом об клітку і вперше в житті заговорив людським голосом.
— Дожили! — сказав він сардонічно, накрив голову крилом і висмикнув з-під пахви пір'їну.
Мадам Грицацуєва-Бендер, пройнята страхом, кинулась до дверей.
Навздогін їй полилася запальна, безладна мова. Древній птах був так вражений візитом агентів і підконвойною мандрівкою господині в казенний дім, що почав викрикувати всі знайомі йому слова. Найбільше місце в його репертуарі посідав Віктор Михайлович Полєсов.
— За наявності відсутності, — роздратовано сказав птах.
І, повернувшись на жердинці вниз головою, підморгнув оком завмерлій біля дверей вдові, немов говорив: "Ну, як це вам подобається, вдовице?"
— Лишенько моє! — простогнала Грицацуєва.
— У якому полку служили? — запитав папуга голосом Бендера. — Кр-р-р-р-рах… Європа нам допоможе.
Після втечі вдови папуга поправив на собі манишку і сказав ті слова, які марко намагалися вирвати в нього люди протягом тридцяти років:
— Попка дурак!
Вдова бігла по вулиці і голосила. А дома її дожидав верткий дідок.
Це був Варфоломійович.
— На об'яву прийшов, — сказав Варфоломійович, — дві години жду, панно.
Важке копито передчуття ударило Грицацуєву в серце.
— Ох! — заспівала вдова. — Змучилась душа моя!