Перевірено життям: як тільки Ярчик Волшебник доходив до цього місця, його проривало. Цього разу теж сталося — він заревів: "На касеті — пусто, а з гонорару гівно!".
Солдатик уже давно посилав волохатого мудака куди подалі, випивка у пляшці скінчилася, а знову і знову слухати, що "це всьо плащуни, служба, це всьо плащуни, нє, ти тільки це саме — касета пуста, а з гонорару гівно", було вже в падло. А проте він посилав його лише подумки: до першої ранкової електрички дамой лишалося ще дві години і все одно нє хір дєлать.
Так що тут і зараз остання для нас нагода побачити їх зблизька.
Наприклад, як прибитий втратами Волшебник поволі заспокоюється, як його втома забирає своє, як він говорить усе тихіше й невиразніше, зажовуючи цілі слова і фрази ("гонорар запиздили, австрійця замочили, вся касета в гівні"), й нарешті як він, ніби в яму, провалюється в розпач дрімотного заціпеніння. Солдатик поки що терпить цю голову на своєму плечі.
Мине кілька хвилин — і режисер Ярчик Волшебник, не розплющуючи очей, зауважить, як до платної почекальні підвищеної комфортності, скориставшися моментом, коли все навкруги, включно з білетеркою та охоронцями, мертво поснуло, зусібіч прослизають напівзігнуті скрадливі постаті в обдертому одязі. Вони безгучно посунуть на нього, викидаючи при цьому леза з колодок. Його жах підкотиться до горла, він зіщулиться, плащуни занесуть над ним ножі. Ярчик Волшебник закричить на увесь залізничний вокзал станції Львів.
Карл—Йозеф Цумбруннен міг би почути цей крик, якби йому на тому вельми залежало. Хоч він і віддалявся і не тільки від Львова, але й від згадок про Львів. Цього разу він розпізнав під собою Брашов зі зграєю вороння, що обліпило шпилясту вежу й дахи Чорної Церкви і, вочевидь розпізнавши в ньому свіже астральне тіло, зчинило від того несамовитий рейвах у всьому підконтрольному просторі. Поворот у небі над Брашовом спричинив те, що Карл Йозеф урешті потягнувся вздовж південного пасма Трансильванських Альпів. Мабуть, спеціально для нього місячного світіння додалося ще більше. Кожну ущелину і кожен скелястий виступ він побачив з такою ясністю, ніби сам їх для себе вигадував. У замках і палацах тієї ночі забавлялися, але всі забави вже переважно скочувалися до завершення. Дами закутували хутрами свої прозоро бліді, обсипані місячним борошном, декольтовані плечі, так само бліді панове навзаєм розкланювались, поблискуючи медальйонами та моноклями. Добірні аристократичні товариства повагом сідали до тряских тарантасів і каруц, щоб іще перед сходом сонця дістатися своїми надпровальними звивистими шляхами домів і, хильнувши на сон добре настояної крові, завалитися спати по трунах.
Праворуч від Карла Йозефа залишалася Сиґішоара з усіма її лабіринтами, трохи згодом за обрисами цитаделі, середньовічної аркади від міста Верхнього до Нижнього та лютеранської катедри він розпізнав Сибіу (ну так, він ніколи у житті там не бував, але він так само розпізнав би будь яку будівлю, вулицю, площу будь якого на світі міста чи передмістя — в цьому тепер була особлива перевага його нових можливостей, отже він вимовив у думках "Сибіу, Германштадт" і повторив цю назву ще кілька разів), а потім за різким викидом велетенської хмари змішаних отруйних запахів — ну так, нафтохімікалії, і сірка, сірка, сірка неминуче! — відразу визначив, що теж праворуч, але значно далі, за якісь півтора дві сотні людських кілометрів, він оминає Тимішоару.
Трансильванія взагалі пахла нафтою, та й усе на світі пахло нею.
Сиґішоара, Тимішоара — обидві назви здались йому схожими на заклинання. Це була ще одна нить, досі не розірвана — дитяча і дитинна любов до заклинань.
Але, звісно, не лише замки, не лише ринкові площі іграшкових німецьких містечок, не лише шпилі й вежі. Найбільше було порожнечі, а друге місце посідали залізо й бетон, дев’яти, десяти, і дванадцятиповерхові трущоби, позавішувані шматтям білизни й пообтикувані сателітарними антенами мікрорайони, відтак ішли приміські смітники, індустріальні звалища, захаращені промислові території, пустирі і шахтарські поселення. Усе на своєму місці.
Недалеко сербського кордону гори перейшли у рівнину. Карл Йозеф зітхнув і востаннє озирнувся на фатальну країну, звану Карпатами.
Тієї самої, а можливо, й наступної хвилини Артур Пепа і Рома Воронич лише на мить прокинулись і зустрілися губами. Тоді, знову провалюючись у той самий епізод, на якому щойно було натиснуто кнопку "пауза", вони порозплітали обійми й одне від одного відвернулися. Частина друга будь якого спання удвох — тимчасове віддалення, повернення до індивідуальної шкаралущі зі спасенним сигналом із дна сповільненої свідомості: це всього тільки середина ночі! Це всього середина життя!
Навряд чи існує статистика, скільки людських пар в усьому світі спить разом в один і той самий час. При цьому ще складніше дізнатися, скільки з них спить з любові, скільки в силу звички, скільки від утоми, скільки з розрахунку, скільки з розпачу. І вже цілком неможливо статистично з’ясувати, скільки серед них різностатевих, а скільки одностатевих пар. Завдяки Карлові Йозефу ми дізналися, що не тільки брати мєнти Микуляк і Дракуляк спали цієї ночі на одному тапчані. Ми побачили також Волшебника, що вклав свою кудлату голову на солдатикове дезертирське плече.
А в чортопільській культучилищній гуртязі спали в одному ліжку Ліля й Марлена. І це не було наслідком лесбі шоу для романтичного й самотнього чоловіка, як сповіщали деякі рекламні оголошення. Це була сама неминучість. Сама любов.
І тепер вони лежать, притулившися тісно тісно, дві цілком однакові дівахи, чи то пак, дєвчьонкі або, краще сказати, тьолкі, фарбована блондинка і фарбована брунетка, тільки в однієї з них сильно підбите око і сильно розхитаний третій зуб, а в другої — червоний рак засосу під лівою груддю і цілий розсип синців на шиї та передпліччях.
І розлучити їх не зможе ніщо. Хіба тільки шенґенська віза.
Над Воєводиною Карл Йозеф Цумбруннен урешті досягнув Дунаю. Спершу він узяв ліворуч на Новий Сад, але запах брудних бинтів стрімко відкинув його на північ. Якийсь рік тому тут скажено бомбили, тож йому не вдалося побачити на дунайському плесі доброї половини сподіваних мостів. Не краще виглядала справа і з судноплавством: уявлення про рухомі корабельні вогні десь унизу виявилося ганебно наївним. Проте Карл Йозеф усе одно вирішив летіти понад самим руслом, усе далі на північний захід. Він ще досі зберігав рештки дунайського ідеалізму зі свого недавнього життя, точніше, то була вже тільки пам’ять пам’яті на рівні найтонших клітинних структур його теперішнього тіла. Отже, його певний час тягнуло вгору над Дунаєм, але вже від самого початку цей шлях виявився забитий зустрічними ангелами. Вони не те щоб створювали йому якісь перешкоди — просто слід було щоразу пояснювати, хто такий і звідки. Це було, по перше, досить незвично (як у війську доповідати капралові), а по друге, дещо принизливо. Трохи згодом до нього дійшло, що так триватиме весь час, поки він буде тягнутися вздовж дунайського русла — це був так званий Дунайсько Ангельський коридор, місце сталого патрулювання, зона особливої уваги. Тому Карл Йозеф різко взяв західніше. Це сталося десь приблизно над угорським кордоном, далі був Печ, де наступна вороняча зграя нервовим галасом зареагувала на нього, сполохано кружляючи довкіл мінаретів. Пізніше він полинув над великою пусткою пушти, де все ще тривала ніч — увесь час на північний захід, ну так, він утікав від денного світла, адже він уже належав, уже майже належав Іншому Світлові.