— Не боїтеся згоріти? — діставав Пепа. — Давайте, понатираю вас кремом! У вас є крем від сонця?
— Свабодєн, — відповіла котрась із них, так само з напівсну.
— Понял, — заспокоївся Пепа й обламався, однак лише на пару хвилин.
Професора він, щоправда, не рушив, обійшовши його плетений фотель десятою дорогою. Так само не став пропонувати гру Коломеї — по перше, тому, що взагалі остерігався лишатися з нею сам на сам, а по друге, тому що вона була захищена п’ятим обручем весни — своєю зеленою неторканістю. Залишався австрієць на парапеті, й Артур, струсонувши в повітрі шахівницею, аж усі фігури дерев’яно в ній торохнули, запитав:
— Шахшпілен? Айне кляйне шахшпілен, га?
Карл—Йозеф поклав камеру на парапет і зістрибнув з нього.
— Ну добге, — сказав найпростіше що зміг, бо сформулювати відмову та ще й з якимось увічливим викрутасом було майже неможливо. До того ж йому зробилося трохи жаль цього нікому не потрібного підпилого чоловіка.
— Яволь? — перепитав Артур і тут таки подумав "На біса мені ці шахи здалися? Я ж зовсім не вмію грати".
За пару хвилин вони вже сиділи на табуретках і розставляли фігури. Й тоді почалася гра, про перебіг якої можна було б судити лише з Артурових не завжди доречних вигуків ("кінь! пішак! ґарде! слон! шах! цейтнот! цуґцванґ! ферзь! ферштеєн, ферзь?"). Зате Цумбруннен мовчав. Йому випало грати білими — так наполіг його суперник, бо "ти ж у нас гість, ясно?". Зрештою, Цумбрунненові було все одно якими фігурами грати — свого часу він багато займався шахами, перемагав на міських турнірах, листувався з подібними собі учнями приватної школи Віктора Корчного і легко розв’язував задачі у спеціалізованих журналах. На четвертій хвилині гри Артур Пепа сказав "ендшпіль! капут!" і запропонував зіграти ще одну — "тільки я тепер білими, ясно?".
Ясно, що він програв і цю, і протягом наступних півгодини ще чотири партії, й аж тоді витягнув свою таємну зброю у вигляді останньої в портсигарі "прилуцької", набитої для різноманітності цілком якісною конопляною сумішшю. Після першої ж його затяжки гра набула сповільненої осмисленості, а Карл Йозеф, пожвавлено ворухнувши ніздрями, запитав:
— Hasch?
— Воллен? — підморгнув йому Пепа і передав сигарету.
— Nicht schlecht! — оцінив Карл Йозеф, потягнувши.
— А ти думав! — підтвердив Артур.
За недовгий час він дійшов висновку, що розвиток подій на шахівниці відомий йому далеко наперед. На сто партій наперед. Не було сенсу переставляти фігури — усе й без цього рухалося до переможного кінця. Він міг не збиваючись перелічити всі ходи на сто років наперед. І свої, й суперникові. Бо він перетворився у суцільний Мозковий Центр, от у що він перетворився, Артур Пепа. Це був здвоєний Мозковий Центр: один сидів у ньому всередині, а другий був просто Артур Пепа, так його звали. Від цієї думки йому зробилося трохи лячно.
— Слухай, ми такого тут натворили, — заклопотано сказав Пепа. — Земля горить під ногами!
Він глянув у небо й побачив, що сонце зникає за параваном далеких вершин. Артур Пепа не надто добре знав, що таке параван, але був упевнений, що зараз сонце зникає саме за параваном. Ще він побачив навколо себе голови — ціле товариство згромадилося над шахівницею, збуджено обговорюючи становище й тицяючи своїми завбільшки з колоди пальцями в недобиті фігури.
— Шлехтерсмайнкопфбляйбен! Штрайхмальвідерцурюкк унд брухшляйфенвандерндцузаммен! — аґресивно сказав Карл Йозеф.
На це Артур Пепа хитро посміхнувся і рішучим помахом руки скинув усі фігури з шахівниці.
Однак ще того самого пополудня, чи вже наступного, дуель було продовжено. Сталося це, щоправда, не на терасі, а вище — на вежі, розташованій з південно західного боку пансіонату, куди всі перемістилися слідом за рухом сонця. Згори на вежі був оглядовий круглий майданчик, з якого відкривалися всі сторони світу з трансильванською включно — і тут виявлялося, що світ цей складається переважно з гір. І ще виявлялося, що немає в цьому світі нічого цікавішого від спостерігання за тим, як напівзасніженими гірськими верхами пересуваються тіні від хмар. Адже пополудні з’явилися хмари.
І дивлячись на них крізь тьмяні скельця своїх захисних окулярів Giorgio Armani, режисер Ярчик Волшебник обдумував, як він усе робитиме: "Я посаджу його в це… в одне з крісел… там є такі красиві… справжній тобі цей… ну трон. З дуже дорогим фоном — шпалери там, гобелени… Одна перед ним на колінах… чи краще раком?… ну, це все одно на колінах… побачимо. Друга ззаду… за спинкою цього… трону. Що вона може робити?… Обіймати його?… Може, не ззаду?… Тоді вертикалі не вийде… Класна така вертикаль: тіло один — потім він сам — тіло два…".
Зрештою, не тільки Ярчик Волшебник перебував тої хвилини в полоні задуми. Споглядання гір і хмар спонукало до самозаглиблення. Обмінявшись першими захопленими вигуками з приводу краєвидів, усі затихли, можливо, мріючи про віднайдення втраченої на терасі нірвани.
Проте нова поява Артура Пепи пожбурила їх із хмар на землю, чи принаймні на вежу.
— Ага! — закричав Пепа. — Я знову тут, поживо для шакалів!
На голові в нього був якийсь перекошений берет, але справа навіть не в береті — справа в тому, що в руках він тримав по мечу і це були справжні бойові мечі, трохи затуплені і щербаті, але кожен десь із метр завдовжки (насправді один метр і сім сантиметрів — так щонайменше всім здалося), і ці мечі були вже самі по собі небезпечні, але ще небезпечніше було те, що Пепа говорив п’ятистоповим ямбом:
— Тримай меча, розбещений австрійцю! Я знаю, ти здолав мене у шахах — побачимо, як раду даш мечам! Відомо ж бо, що шахи — королівська… забава. А чи в лицарській ти пан?! Тримай меча!
По цих словах він кинув один із мечів — клинком, на щастя, донизу — в бік Карла Йозефа, котрому не лишалося нічого іншого, як той меч упіймати, причому досить зґрабно, за руків’я.
— Отож, прийняв ти виклик! — утішився Пепа і потряс мечем у повітрі.
— Артур! — пересохлим голосом нагадала про себе пані Рома.
— Офеліє, за мене помолися, — сказав їй Артур. — А ти, австрійський гостю, захищайсь!
І він рішуче заатакував Карла Йозефа, відразу притиснувши того до металевих перил, за якими вже чигала тільки прірва. Щойно тоді Цумбруннен зрозумів, що він не жартує.