— Я принагідно подарую вам свою монографію про поета Антонича, — запевнив її вже з коридору.
— Подаруй своїй теті, Плейшнер нещасний! — відказала на це Коля і їй зробилося настільки весело, що вона знову потяглася до слоїка з медом. — Ходять тут усякі пришелепки, — додала вона незлостиво.
Після чого з неї вирвалося щось уже цілком неочікуване:
— А третій обруч — це обійми мого далекого милого…
Аж після цього вона почула на ґанку важку саламандрову ходу переповненого весною і крокусами Цумбруннена.
6
Чутки про наближення до Львова Богдана Ігоря Антонича вперше заволодівають увагою місцевого середовища, здається, ще 1928 року — тобто фактично за рік перед тим, як поет справді поселяється в цьому урочищі скам’янілих левів. У такій грі на випередження немає нічого надзвичайного — Антонича у Львові передчували, містові на той час несамовито бракувало схожої постаті, а тим часом з Перемишля, Сянока і Дрогобича вже систематично надходили тривожно приголомшливі звістки про щоразу нові ескапади цього enfante terrible галицької альтернативної сцени. У відомому листі Бруно Шульца до Антуанети Шпандауер, датованому березнем власне 28 го, знаходимо, наприклад, цілком виразний пасаж про те, що "Дрогобич уже здригнувся неодноразово від його [Антонича] диких витівок. По всіх найвартніших уваги салонах пліткують лише про нього і про його недавній перформенс з відрубаною свинячою головою та настромленою на палю Малґоською. […] Попри всі дивацтва, він залишається явищем, доволі чистим у ліричному самовислові. І, як на свої неповні дев’ятнадцять, подає надії цілими оберемками трохи продряглих на цій щоденній провінційній сльоті екзотичних квітів. […] Не далі як учора ми з ним влаштували дещо химерну забаву в "Червоній лампі", рішуче проіґнорувавши містечкові уявлення про порядність і — що головне — різко несхвальне бурчання моєї риґористки Адельки. Не хочу вдаватися в подробиці — Ви, ласкава пані, й самі невдовзі про все дізнаєтеся зі скандальної хроніки. Вистачить хіба лише натякнути, що балетне трико цього разу сиділо на мені як влите, а брязкіт кайданів і свист канчука не міг не спричинити цілком акмеїстичного виверження. І от прошу — сьогодні ціле містечко збульверсоване, а цей так званий establishment просто таки обсирається від лютого безсилля".
Ця згадка, єдина з відомих насьогодні в листуванні дрогобицького манекенника згадок про Антонича, є цілком промовистою щодо ролі, котру бездомний юнак свідомо обрав для себе в непростій ситуації моралістичного театру, повсякдень виконуваного так званою галицькою передовою громадськістю. Його роль, що спершу була роллю поганого хлопця і такого собі симпатичного шибайголови (NB — багатьма потаємно любленого!) з роками (хоч які там роки! — Антоничеве життя виглядає настільки блискавичним, а еволюція — настільки стрімкою, що мова мусить іти не про роки — про місяці, коли не про тижні!), так от, з місяцями ця його роль набувала дедалі серйознішого і навіть трагічнішого виміру, аби врешті явити найуважнішим з нас катастрофу особистості, цілком і повністю приналежної до світового співтовариства проклятих поетів. Слідів Антоничевої присутності варто шукати саме там, серед них, в їхньому нелеґальному нічному клубі, де Бодлер обкурюється опіумом, Ґеорґе галюцинує прекрасними юнаками, Рембо вибльовує власну передчасність, Тракль вдихає з бинта запаморочливо терпкий ефір, а Джим Морісон захланно і необачно впускає всередину себе свою індіанську смерть. Саме там, де йдеться про радикальне розширення свідомості аж до її цілковитої втрати, саме серед них, пропащих та бісексуальних, мусить бути стале місце Антонича, десь між заляпаним горючими алкогольними сумішами шинквасом і обдертим подіумом безжально безносої стриптизерки. "Прийми, прийми в свій дім мандрівця вічного й бурлаку, // прийми, прийми поета бунту, розкоші й розпуки", — звертається Антонич до Господаря Закладу і, намалювавши на вході свій особистий таємничий знак, назавжди переступає поріг.
До Львова він, таким чином, потрапляє не 28 го, як про це подейкували у навколобогемних колах, а 29 го, себто роком пізніше. Існує велика тека достатньо суперечливих спогадів про те, хто, коли і за яких обставин уперше побачив і — яке зухвальство! — привітав його. Не варто вірити жодному з них, особливо тим, які походять з університетських кулуарів та аудиторій. Усі ці спроби (що прикметно — датовані пізнішими десятиліттями) зобразити Антонича таким собі першим студентом, що завжди і на все мав готову помірковану відповідь і не пропустив жодної лекції з порівняльного мовознавства є ніщо інше, як наївне і спазматичне намагання того ж таки галицького театру захистити свої звичаєві вартості, згідно з якими великий поет просто не може не бути першим студентом, у противному разі звідки б узялась його поетична велич? Так, саме цим лицемірно філістерським уявленням про те, яким повинен бути поет, виразник і володар дум народних, ми завдячуємо поширеними згодом леґендами про боязкого й недорікуватого дівича, про домашні пантофлі, халати, схильну до міґреней і тому вічно перев’язану рушником лисіючу голову, про опецькуватість і вайлуватість, а головне — про замалим не тваринний страх перед усім на світі: псами, дівчатами, автами, бацилами, протягами і передусім — деспотичною тетою, в якої нібито він змушений був мешкати в її будинку по Городоцькій, 50.
Остання версія виглядає особливо показовою щодо безцеремонності всіх постантоничівських фальсифікацій. Адже в дійсності ніякої тети там і близько не бовваніло. Особа, в котрої поет і справді мешкав на Городоцькій, була його кількалітньою (1929 — 33) коханкою, нестримною в тілесних розвагах і кондитерських вигадках вдовою цісарського поштового урядника, королевою новорічних балів і доброчинних лотерей зламу століть, що їй зелений пристрасний лемко зумів прикрасити останні спалахи бабиного літа своїм невсипущим нічним служінням. Про її більше ніж тілесну прив’язаність до молодого квартиранта яскраво свідчить хоча б той факт, що Антонича було залишено мешкати в неї навіть після поступового завершення їхніх сексуальних стосунків. Попри спільне замилування абсентом і міцними довгими самокрутками, вони зберігали ще багато інших платонічних взаємностей. Часом він грав для неї на скрипці, часом, коли нагадувала про себе її тяжка спадкова хвороба, подавав їй каву і вершки до ліжка. За притаманною більшості таємних коханців конспіративною звичкою він і справді грайливо називав цю істоту вамп тетою — так само й вона кликала його котярою — і зовсім не через те, що їй було відоме справжнє прізвище його батька! Однак лише Ярослав Курдидик, один із братів волоцюг і найближчих поетових друзів, наважився у своїх досі так і не опублікованих спогадах туманно зацитувати, як підпилий Антонич, десь уже за рік перед смертю, говорячи про тету, прохоплюється рідкісним зізнанням: "Не існує такої речі, котрої б ми з нею не вичворяли". А потім додає: "Із всіх явищ найдивніше явище — існування".