Грудень. Що ж, почнемо помалесеньку.
Вірнії слуги, —
Сніговії хуги!
Всі дороги заметіть,
В ліс нікого не пустіть!
Починається віхола. Крізь снігову завісу майже не видно дідів у білих шубах і шапках. На галявину повертаються пасербиця і солдат. Вони грузнуть у заметах, затуляють обличчя од вітру. Удвох вони несуть ялинку.
Солдат. Віхола яка розгулялася, — прямо кажучи, новорічна! Не видно нічого. Ось ялиночку прив’яжу й рушимо. А ти на мене не чекай, іди собі додому, бо замерзнеш у своїй одежинці, та й віхолою тебе замете!
Пасербиця. Нічого, мені не в первину. (Допомагає прив’язати ялинку.)
Солдат. Ось і готово. А тепер кроком руш, в путь-дорогу! Я вперед, а ти за мною, по моїх слідах. Так тобі легше буде. Ну, поїхали!
Пасербиця. Поїхали. (Здригнулася.) Ох! Подивіться-но. Он там, за тими соснами, два діди в білих шубах стоять.
Солдат. Які ще там діди? Де? (Робить крок уперед.) Це сосни.
У цей час дерева зсовуються, і діди зникають за ними.
Пасербиця. Та ні ж, я бачила. Два діди — в шубах, у шапках...
Солдат. Нині й дерева в шубах та шапках стоять. Ходімо швидше, новорічну завірюху, та ще в лісовій глуші, ще й не таке приверзеться!
Пасербиця і солдат ідуть геть. З-за дерев знов з’являються діди.
Січень. Пішли? Ну, мабуть, це твої останні гості. Більше в цьому році людей у нас в лісі не буде. Клич братів новорічне вогнище розкладати.
Грудень. А хто дрова принесе?
Січень. Ми, зимові місяці!
Грудень. А хто вогню принесе?
Голоси з хащі. Весняні місяці!
Грудень. Хто жар роздуватиме?
Голоси. Літні місяці!
Грудень. Хто жар заливатиме?
Голоси. Осінні місяці!
У глибині лісу мелькають чиїсь постаті. Крізь гілки світяться вогні.
Січень. Що ж, брате, всі ми ніби зібрались — увесь рік. Замикай ліс на ніч, щоб ні ходу, ні виходу не було.
Грудень. Гаразд, замкну!
Віхола-метелиця
Хай по лісі стелеться,
Хай курить,
Хай димить,
Замітає землю вмить!
Стань, завісо вітряна,
Перед лісом, як стіна!
Картина друга
Палац. Класна кімната королеви. Шкільна дошка в розкішній золотій рамі. На оксамитовій подушці сидить і пише довгим золотим пером чотирнадцятилітня королева. Перед нею сивобородий професор арифметики і краснопису, подібний до старовинного астролога. Він у мантії, у докторському химерному ковпаку з китицею.
Королева. Терпіти не можу писати! Усі пальці в чорнилі.
Професор. Ви маєте рацію, ваша величносте. Це дуже неприємна справа. Недаремно старовинні поети обходились без письмового приладдя, тому їхні твори й віднесені наукою до розряду усної творчості. Проте наважуюсь попрохати вас накреслити власною вашої величності рукою ще чотири рядки.
Травка зеленіє,
Сонечко блищить.
Ластівка з весною
Вже до нас летить.
Королева. Я напишу тільки: "Травка зеленіє". (Пише.) Травка зе-не...
Входить державний канцлер.
Канцлер. (низько схиляючись). Доброго ранку, ваша величносте. Дозвольте найшанобливіше просити вас підписати один рескрипт і три накази.
Королева. Ще писати! Добре. Але тоді вже я не буду дописувати "зенеліє". Дайте сюди ваші папірці. (Підписує папери один за одним.)
Канцлер. Дуже вдячний. А тепер дозволю собі попросити вас написати...
Королева. Знов написати?
Канцлер. Тільки вашу височайшу резолюцію на цьому проханні.
Королева (нетерпляче). Що ж я повинна написати?
Канцлер. Одне з двох, ваша величносте: "стратити" або "помилувати"...
Королева (стиха). По-ми-лу-ва-ти... Стра-ти-ти... Краще напишу "стратити" — це коротше.
Канцлер бере папери, кланяється і виходить.
Професор (тяжко зітхаючи). ...Ах, ваша величносте, що ви написали!
Королева. Ви знову помітили якусь помилку. Треба писати "стратети"?..
Професор. Ні, ви правильно написали це слово — і все ж таки зробили дуже велику помилку. Ви вирішили долю людини, навіть не подумавши!
Королева. От іще! Не можу ж я писати й думати водночас!
Професор. І не треба. Спочатку треба подумати, а потім писати!
Королева. Якби я вас слухалась, я б тільки й робила, що думала, думала і нарешті, напевно, збожеволіла б. Але, на щастя, я вас не слухаюсь... Ну, що там у вас? Питайте швидше, бо інакше я цілий вік не вийду з класної!
Професор. Дозвольте спитати, скільки буде сім разів по вісім?
Королева. Щось не пригадую... Це мене ніколи не цікавило... А вас?
Професор. Звичайно, цікавило, ваша величносте!
Королева. Як дивно! Ну, до побачення, наш урок закінчений. Сьогодні, перед Новим роком, у мене безліч справ.
Професор. Якщо така воля вашої величності... (Сумно збирає книжки.)
Королева. Справді ж, добре бути королевою. Усі мене слухають, навіть мій учитель. Скажіть, а що ви зробили б з іншою ученицею, якби вона відмовилась вам відповісти, скільки буде сім разів по вісім?
Професор (боязко). Поставив би у куток.
Королева. Ха-ха-ха! А якби вона й після цього не схотіла сказати?
Професор. Я б... Прошу пробачення у вашої величності, я б залишив її без обіду...
Королева. Без обіду? А якщо вона жде до обіду гостей наприклад, посланців якоїсь держави або іноземного принца?
Професор. Та я ж говорю про звичайну школярку, ваша величносте.
Королева (притягує крісло і сідає в нього). Ви, як виявляється, дуже жорстокий дідуган. А чи ви знаєте, що я можу вас стратити?!
Професор (тремтячи). Ваша величносте!
Королева. Так, так, можу. Чому б ні? Ви дуже свавільна людина... Що б я не сказала, ви кажете: неправильно. А я люблю, щоб зі мною погоджувались.
Професор. Ваша величносте, присягаюсь життям, я більше ніколи не буду з вами сперечатись, якщо така ваша воля.
Королева. Присягаєтесь життям? Ну, гаразд. Тоді продовжимо наш урок. Спитайте в мене що-небудь! (Сідає за парту.)
Професор. Скільки буде шість разів по шість, ваша величносте?
Королева (дивиться на нього, схиливши голову набік). Одинадцять.
Професор (сумно). Абсолютно правильно, ваша величносте. А скільки буде вісім разів по вісім?
Королева. Три.
Професор. Правильно, ваша величносте. А скільки буде...
Королева. Скільки та скільки! Яка-бо ви допитлива людина! Краще самі розкажіть мені щось цікаве. Щось новорічне. Адже ж завтра Новий рік.
Професор. Ваш покірний слуга!.. Рік, ваша величносте, складається із дванадцяти місяців...
Королева. Он як? Справді?