І що ви, куме, говорите о приязні! Приятелі, приятелі! А я вам не знати що ставлю і кажу, що нема на світі правдивої приязні ані правдивих приятелів! Звіть мя яким хочете, говоріть що вам злюбиться, я все буду своє! Бо і що ж то: приятель? Чи найдете такого приятеля, щоби вам або там в нужді поміг, або чим-будь порятував? От говориться, аби ся говорило, та й годі! А сли хочете, то я вам ось зараз і доказ розкажу, аби-сьте знали, як-то мало нині мож спуститися на приятеля!
Таже ви знаєте, в якій я був приязні з Хомою Підгорбочним. Та й як же нам було й не побратиматись! Ми, бачите, оба були парубки на ціле село; хлопці, мов дуб’я, крепкі. На маєтку родичів бог не скривдив ані нас на працьовитості. Вистроїмося, бувало, щонеділі, як бог приказав,— не сором межи людей показатися. А дівчата! О, що вже тоті не налітаються за нами, то святий їх Андрій один знає! Звісно, чисті хлопаки і неабияких батьків діти.
Товаришували ми з Хомою, що аж любо. Чи, бувало, в ліс по дрова, чи в очерети зо стрільбами на качки, чи до танцю, чи й до другого діла, оба та й оба. І не було межи нами ніякої ані сварки, ані незгоди. Скаже, було, Хома: "Семене, вийди завтра на мою сіножатку підняти там троха трави, твоя вже покошена!" — "Та чому не вийти? Вийду!" — говорю. Скажу, було, Хомі: "Побратиме, у вас нема роботи, возьміть наш волок та понаправляйте, підемо з неділі в Дністер на рибу". —"А, то добре!" — каже Хома і зараз бере волок до направи.
Наше село, як бачите, над самим Дністром, та й ще на рівнині. А ми оба дуже охочі були до рибацтва. Підемо, бувало, чи то з саками, чи з волоком, чи, як у повінь, з крошнями, наловимо такої красоти, що кар-карезний! Є що і собі, і на продаж.
Ну, нічого! Парубочили ми з Хомою, як рідні брати. Не раз і дивувалися люди. "Як вони,— кажуть,— погодяться? Та то немов огонь а вода!" Я, бачите, зроду повільний собі, а Хома — то прудке, як іскра. Але що то й говорити! Стали приятелями, то годі вже позад себе оглядатися! Якось ми погодилися, та й ще й як. Коби так наша громада кождого разу годилася при виборі нового війта, то, певно би, не було у нас не раз такої кавзи, як буває!
Ех, літа, літа молоді! Хороші би ви були, золоті би ви були для кождого парубка, сли би не приходила на вас тота страшна відьма — бранка. Ще то тепер, то все фрашки. Возьмуть тебе до війська, ну, бодай чоловіка за чоловіка держать: не збиткуються, як над німиною. Правда, прийдеся ще й тепер не одному відобрати своє, заким тої муштри вивчиться, та що то против давного? А втім, і старі люди говорять: доти пес не навчиться плавати, доки єму в вуха не наллєся. Нема науки без муки. Але ж бо тепер сам той асентерунок — то вже не такий страшний, як бувало. Ставишся раз, другий, третій,— не возьмуть, випишуть, і ти вільний, хоч женися, хоч дальше гуляй! Але за моїх часів, о, то не туди йшло! Крий нас боже від такого! То, бувало, мандатор сам списує і подає, кого йому подобаєся, до асентерунку, не питає, чи він уже ставився три, чи шість, чи кілько разів. Так, бувало, не один бідолаха і десять, і п’ятнадцять літ жиє в вічнім острасі. "Ось,— гадає собі,— спадуть шандарі, закують у ланцюжки, та й гайда під міру!" А то, бачите, не на те йшло, що нині. Не йшли хлопці так самі до бецирку, не ставились так, як тепер,— утікали і ховалися хто куди міг, а мандатори з шандарями волочилися за ними по всіх закамарках. Погано було жити на світі.
Ось десь так серед м’ясниць чуємо і ми: записано нас до асентерунку. Боже! зів’яло в мені серденько, як-єм тото почув. А мій Хома аж одеревів цілий, сердешний.
— Не дожидаймося,— каже, Семене, лихої години на себе, утікаймо!
— Утікаймо! — кажу й я та й побіг домів збиратися.
Тато, мама, всі дома як почули, що дієся, так і померкли
з превеликого жалю.
— Синочку, синочку! — заводила мама.— Одного тя маю, як одну душу в бога, та й того ми тя хотять відібрати!
— Цить, стара,— сказали тато крізь сльози,— не держи єго, най іде, чень єго бог милосердний устереже від тяжкої нужди! Збирайся, небоже, прощайся з матір’ю, з сестрами, підемо, підведу тя за село.
Зібрався, попрощався. Ненька умліли, як я вийшов.
— Семене, Семене, вернися! — кричали вони.
Я вернувся.
— Най хоть надивлюся на тебе, синочку мій, душенько моя! Може, то остатній раз тебе бачу.
— Дайте, мамко, спокій, бог ласкав! — відповів я дрожачим голосом, цілуючи їх у коліна, а самому аж серце стискалося.
Пішли ми з татом долі загородою над Дністер. Там ждав уже на мене Хома. Тато поблагословили нас, порозповідали, де і куди які криївки, ми попрощалися та й пішли.
Ой, набідувалися ми до весни, боже єдиний, ти йно сам то знаєш! От чуємо, по селах туди і сюди бушують шандарі, того і другого зловили. Нас ще якось господь сохраняв. Ми все держалися придністрянських сторін, мокряків та очеретів.
Аж ось в однім селі говорять нам: "Утікайте в поле! Шандарі з двох боків надійшли, перешукують очерети, виловлять вас, як рибу в саку!" Падоньку нещасний, куди ту повернутися? В селі сховатись — і гадки нема. В поле втікати, то напевно пропадати: поле чисте, лісу і полики нема,— виловлять, хіба би у нас заячі ноги або хіба би-сьмо поховалися в мишачі нори.
— Хомо, прийдеся пропадати аж ту! —кажу я, опускаючи руки.
Ми вже щось три ночі не спали, помучились, утепенилися, що ледве дихаємо. Нема сили і кроком поступитися, не то щоби втікати по полю.
— Знаєш що, — каже прудко Хома.— Ходи за мною.
— Куди?
— Не питай, ходи, сли не хочеш пропадати!
Я знав прудку Хомину натуру, змігся якось та й іду. Дорогою гадаю собі:
"І тото приятель, то щирий товариш? Веде мене кудись, бог вість куди, а словечка щирого не скаже, не потішить, не порадить! Гой, гой, світе мій білий, нещасна моя годинонько!"
Правда, не раз мені і до тої пори Хома ставав у великій пригоді, не раз рятував мене, незважаючи на своє небезпеченство — ну, але ж і я не лишав єго ніколи в ніякій потребі, слухав єго, як вітця.
Так і тепер.
Таке розгадуючи, іду, ноги волочу по якійсь обочі край села з Хомою. Іду та й дивлюся, куди він поведе.
— Гов! — сказав Хома, підходячи до самої крайної хати.— Ту треба відпочити.