Ірина Сергіївна звернулася до Женьки:
— Допоможи йому знайти правду.
— Еге ж, він як біг через шелюг, а воно і впало йому з гілки на голову...
— Ти сам бачив?
— Бачив!
— Значить, ти водночас купався на річці і заганяв з Левком корову?
Женька почервонів, закусив губи і очі йому збіглися щілинками.
— Коли ти нездатний сказати правди, то давай сюди щоденник.
Перед очима у Женьки мигнув на мить фартушок-слинявчик і пляшка із соскою. Але все одно, хай слинявчик і пляшка, а ябедою він ніколи не був і не буде!
— Ось він, будь ласка, візьміть.
Левко захвилювався. Піт виступив у нього на лобі й на носі. Він поворухнувся, кашлянув і підняв руку.
— Що тобі?
— Я всю правду скажу, тільки нічого не ставте Женьці в щоденник. Спочатку про корову я неправду сказав... А Ялинка каже: "Добре, тільки скажіть, хлопці, а хто за вас сьогодні піде у школу?" А тільки ж сім хвилин залишилося. Так ми як побігли, як побігли...
— Сідайте обоє.
Ірина Сергіївна добре знала свій хлоп’ячий народ, і завжди бачила, хто каже правду, хто бреше, хто викручується, щоб не виказати свого товариша і не стати ябедою. З самого тільки виразу обличчя вона вгадувала, що з ким трапилося дома. Коли Женька, наприклад, був правдивий, коли знав уроки на п’ять і в класі сидів тихо і уважно слухав уроки, то це значило, що дома він мав дуже серйозну розмову з матір’ю. Проте тяжко йому було додержуватися цієї лінії. От уявіть, тільки він стане дослухатися до того, що говорить Ірина Сергіївна, аж тут Валерик візьме пір’їнку і почне лоскотати Женьці потилицю або за вухами. Женька якийсь час терпить, терпить, тільки головою поводить. Але хіба ж так довго втримаєшся! Сили ж ніякої не вистачить! Обернувшись трохи, він шепоче пристрасно: "Валерко — уб’ю!" І тільки це скаже, як тут: "Що за розмови? Женю, повтори, що я сказала?"
Звичайно, Женька міг би сказати: "А чого він пір’їною лізе у вухо!", але так може сказати тільки ябеда. Отже Женька не виказує товариша, зате сам потрапляє в біду. Як же ж він може повторити те, що сказала Ірина Сергіївна, коли Валерка Заважає йому слухати? А що після цього можна прочитати в Женьчиному щоденнику, самі догадатися можете.
Інакше було із Левком. Учив уроки і виконував домашні завдання він за натхненням. Хотів учити — учив; не хотів, то й не вчив. Йому що? Поставлять четвірку — гаразд; вліплять двійку — байдужісінько. Часом мати скаже: "Як же ж так можна жити, сину, що ти ні за холодну воду?" А він на це: "Коли б міг, то й робив би; і сидів би тихо у класі; а то поки дочекаєшся того дзвінка, то й голова опухне від підметів та велосипедистів, що з двох протилежних міст мчать назустріч один одному".
А то ще так. Учителька розповідає про корисні копалини в тайзі. Інші хлопці, слухаючи її, сидять тут-таки в класі, а Левко зник, його немає в класі. А де ж дівся Левко? Еге, знайдіть його, коли він давно вже у джунглях... Та він уже й не учень четвертого класу, а завзятий мисливець на тигрів. Чуєте, як гримлять постріли! Це він полює на тигра. Страшний звір робить свій смертоносний стрибок. Левкові це байдуже. Гримить другий постріл і водночас Левко чує, як його, штовхають в плече: "Встань, встань!" Левко невидющими очима дивиться на Женьку, потім на Ірину Сергіївну.
— Левку, перекажи про корисні копалини в тайзі.
Левко збирається з силами і починає:
— Найстрашніший звір Уссурійської тайги — тигр. Це страшний хижак. Ударом своєї могутньої лапи він убиває коня і може перескочити з ним через огорожу. Його улюблена страва — мисливські собаки...
У класі регіт.
— А чого ви смієтеся? Я сам про це читав у книжці!
Ірина Сергіївна дивиться на нього і похитує головою:
— Ти знову не слухав, Левку?
— Я не знаю.
— Що не знаєш?
— Уроку.
— Я тебе не урок питаю, а те, про що розповідала у класі.
— Все одно, й цього не знаю.
— Ірино Сергіївно,— каже Каленик,— та він же не сповна розуму!
Женька підскакує:
— Чого там "не сповна". Усе "не сповна" та "не сповна"!
Ірина Сергіївна велить сидіти тихо. Левко теж сідає, але учителька каже йому:
— Піди до карти. Знайди спочатку ріку Амур, а потім Уссурі.
Ех, коли б Левко знав, де-то вони протікають! А проте карта така велика і стільки там намальовано всякої всячини, що й голова обертом піде. Він нахиляє голову і тихо одказує:
— Я не знаю.
Женька давно вже підняв руку і аж тіпається, так його пориває допомогти товаришеві.
Учителька підводить на нього очі:
— Ну, піди покажи.
Женька вже біля карти і сердиться:
— Як ти не запам’ятаєш нічого! Ось глянь. Оце тече ріка Амур, а це осьдечки знизу — Уссурі. Бачиш? Кажи, бачиш?
— Бачу.
— Так це ж тут і тигри. Тут їм воля! А оце, бачиш, кружечок? Це Сучан. Куди не копни, все вугілля та вугілля, а біля самого Сучана дуб, а біля цього дуба тигрова яма. То, думаєш, чого так зветься? Один шахтар ішов, то тигр прямо на нього, а він як замахнеться з усієї сили, та його кайлом, то голова так і розсіклася надвоє. Так і назвали, ото що дуб — то тигровий дуб, а що яма біля нього — то тигрова яма, бо він у тій ямі й сконав. Правда ж, Ірино Сергіївно, той шахтар був сильніший, ніж силач Яків Куценко?
— Еге,— оживився Левко,— а якби те кайло Куценкові, то ого! Він би як рубонув... Бо знаєте, скільки він вижимає?
— Ірино Сергіївно, а хто сильніший — лев чи тигр?
Цей день для Женьки проминув щасливо. На кожному уроці він підіймав руку і палав бажанням допомогти товаришам у тяжку для них хвилину. Але тріумфом його була задача на поїзди. Коли Вітька запнувся і Ірина Сергіївна викликала Женьку до дошки, то він не розповів, а випалив одним духом. Якби ви бачили, як сяяли його очі, як рум’янилися у нього щоки! Ірина Сергіївна не виправила йому жодного слова, не зробила жодного нетерплячого руху. А як Женька закінчив, вона взяла його щоденник і проти графи "арифметика" поставила велику й виразну цифру 5.
І, йдучи додому, Женька сказав Левкові:
— Знаєш що? Давай учитися, тільки щоб і ти теж. Будемо учитися, учитися, учитися, щоб на п’ять. Викличе тебе Ірина Сергіївна, а ти — на п’ять. Принесеш додому щоденник, а там — п’ять, п’ять, п’ять... От здивуються наші матері, очам своїм не повірять. Чуєш, прийде твоя мама до моєї та й: