У багатого пана було двоє синів. Старшенький удався собі тихий, слухняний, все за книжкою сидів, а меншеньке таке вродилось швидке, шаловливе, — тільки йому й діла, що гаса було по господі, шпурляє камінням та собак б’є. Раз іде старець побіля двору в сімряжці, а меншенький панич вихопивсь на вулицю та й давай цькувать його собаками. Ну, сказано: собака і на владику бреше; — от вони й рвуть, а старець уговорює панича: "Гріх тобі", каже, "синку, знущатись над старими людьми; за се", каже, "Бог тебе покарає!" А панич ще гірш цькує і язик йому висолоплює, так що старець годі вже поучати, та скоріш на втікача. Розсердився той старець на меншенького панича, та зараз святому Петрові й пожалівся. "Святий Петре", каже: "покарай його за мене, щоб він, ледащо, десятому заказав, як цькувать старих людей собаками!" А Петро й каже: "Добре, тільки не зараз; тепер воно ще дурне хлоп’я, не зрозуміє тієї й кари; а от, як виросте, то вже хіба тоді".
Повиростали паничі, а там, як помер батько, то вони поділились худобою, поженились і сами стали жить панами. Старшому Бог у всьому помагає: посіє пшеницю, то вона виросте заввишки з чоловіка і по четверті з копи зерна дасть; а у меншого — або градом виб’є, або оврах[1] понівечить. Старший збудував караван[2], і жене таку горілку, що люде зо всіх слобід[3] ідуть до його купувати, а у меншого така смердюча, що й до носа ніхто не донесе. У старшого степи вкриті гуртами, отарами, табунами[4], а в меншого усе видохло і перевелось на невідь-що. Тільки й дає йому Господь діточок: що рок, то й пророк; народилось їх з п’ятнадцятеро. Старший брат і ні гадки собі, лежить та загріба гроші лопатою: усе йому Бог дає; а менший працює, як риба об лід побивається, а нічого не вдіє, ні в чому нема йому талану. Все спродав, що в його було: і степи з хуторами, і гаї, і так знищав, що нема в його ні одежини, ні шматка хліба. Голодна дітвора голосить, а він з жінкою сидить та плаче. Плакав, плакав, а далі й просить свого янголя-хранителя: "Змилуйся", каже, "хоч ти надо мною! Полети до Господа, та вимоли мені з дітками хоч по шматочку хліба!" Полетів янгол і розказав Господу, яке лихо терпить менший брат, та й каже: "Боженьку мій милий, дай їм хоч по шматочку хліба!" — "Добре", каже Бог: "нехай же він іде до старшого брата і попросить хліба; як не дасть, то нехай у нього молотить з коробки; як же й з коробки не дасть, то нехай з ним так згодиться: щоб тільки те зерно прийшлось на його долю, котре впаде йому в постоли[5], як він молотитиме".
Прийшов менший брат до старшого, а той сидить на рундуці[6], такий гладкий та ситий, сказано — багатий; тільки вздрів свого брата, зараз встав і сховався в будинок. Через яку там годину, висилає спитать чого брату треба? От менший і каже: "Прийшов до брата попросить шматок хліба собі і діточкам моїм". А старший брат вибіг на рундук, та й крикнув: "Женіть його з двору!" Менший знов просить: "Братику мій, дай мені хоч з коробки молотить".— "Не дам", каже старший: "який з тебе молотник? ти мені тільки понівечиш пшеницю!" — "Ну, як так",— каже менший,— "то нехай тільки те зерно буде моє, яке попаде в мої постоли!" Старший брат засміявся та й каже: "Добре; дайте йому молотить з тієї скирти[7], що затекла і миші поточили".
Молотив бідолаха цілісінький день; увечері роззувся, дивиться — в постоли заскочило тільки два зерняточка. На другий день молотив — приніс три зернини, на третій — чотири; щодня прибувало тільки по одному зернятку. Оттак молотив сердега цілісіньку зиму, а намолотив тільки з-пригорщ пшениці. Вернувся до дому; жінка з дітьми вийшла назустріч, і не пізнала сердешного; од праці висох, вичах, аж очі йому в лоб позападали, і так ослаб; що ледве до своєї хати припхався. Голодні діти обступили батька, просять хліба, а він їм і показує пригорщ пшениці, що вимолотив; а сльози так і капають на ту пшеницю. "Бачите, діточки", каже; "більш сліз витекло і трудового поту; як тих зернят, що для вас намолотив; сльозами ж", каже, "нікого не нагодуєш, а од трудового поту ніхто ще не сидів голодний,— тільки я з вами, мої безталанні діточки!" Далі і каже янголу: "Що мені на світі робить з сією пшеницею: змолоть та спекти, то й одному їсти нічого?" Полетів ангол до Бога та й пита: "що робить меншому брату з тією пшеницею, що вимолотив?" — "Нехай", каже Бог, "попросить у брата землі та й посіє".
Знов потяг менший брат до старшого. "А чого тобі треба?" пита старший: "чи не схотілось ще з постола молотить?" — "Ні", каже менший: "прийшов до тебе просить земельки, щоб посіять ту пшеницю, що з ласки твоєї намолотив".— "А багацько намолотив?" пита старший. — "Ось скільки", каже менший, і показує йому ту пригорщ. — "Добре", каже старший, — а сам регочеться, аж за живіт береться: "дам тобі землі, скільки душі твоїй завгодно! Іди ж у царину, — там єсть лан десятин в п’ятдесят, а може і більш буде; то коли достане сієї пшениці, то хоч увесь засівай, — нехай тобі Бог помагає!" Подякував менший брат страшого, пішов собі до того лану та й почав сіяти. Сіє та й сіє, — відкіля та у Господа й пшениця береться, неначе з рукава сиплеться, як дощ шумить. Цілісінький день сіяв, аж поки всього лану не засіяв, іще й осталось з пригорщ, стільки, скільки й було. Так вже, бачите, дав йому Бог милосердний. "А що", спитав старший брат, побачивши меншого: "чи стало тобі лану?" (а сам сміється). "Ні, не стало", каже менший: "ось скільки ще осталось пшениці". — "Брешеш", каже старший: "ти мабуть не сіяв, бо стільки міні й учора показував". — "Піди, подивись", каже менший, "коли ти ймеш віри". Поїхав старший в царину; дивить ся, аж справді, увесь лан засіяний і заволочений. "Що воно за притча[8] така?" подумав собі, та й каже: "Побачимо, який з сього пива буде квас!"
Незабаром зійшла пшениця, така густа та рясна, як щітка, — аж весело на неї глянуть; а та, що на лану старшого брата, ледве з землі вилазить, жовта і позакручувалась. Завидно стало старшому брату,— от він і каже: "Ні, вже вибачай, брате, не оддам я тобі сього лану, — бери мій". Нічого робить меншому; прийшов до дому та й плаче. Полетів янгол до Бога: "так і так", каже: "старший брат обіжає меншого; що звелиш робить бідоласі?" А Бог і каже: "Нехай бере братів лан, а сей я градом виб’ю".