— Ех, Ваню! Однаково!..
Не доказав; тільки зітханням своїм вирвав з грудей невимовлену тугу.
— ...Краще вже від твоєї руки...
Обнялись обидва останніми обіймами і притулили один одному до скронь нагани.
Та на межі життя й смерті перемогло життя.
Одірвались один від одного й шугнули голодними поглядами крізь вікно на степові простори. Так і припали очима до золотої пшениці...
І раптом...
?!
В'ю-ю-ю-ю — вв-а-ах-х-х!
Дрогнули всіма кутками своїх душ і... наче не повірили. Вв-а-ах-х-х! — привітом з далекого, рідного краю повторило вдруге.
— Ваню! Наша б'є!!
Життя нове, принадне, чарівне, хороше блиснуло їм У всій своїй красі й потягло до перемоги. Але крізь розбиті шибки вікон, через двері з першого поверху, ще звідкись підступно влізав у контору дим. Поцілувались, як рідні, й кинулись до вихідних дверей.
Одчинили засув, штовхнули двері, та натовпом повалились на останніх заклепенківців хмари чорно-синього диму, але не стримали їх.
— Вперед і — до ставка!
Кинулись у полум'я вогнища. Та насупроти вже строчив махновський кулемет і кілька рушниць дивилось у двері...
Вискочив з вогню на простір Заклепенко", шарпонув спрагло ніздрями повітря і впав з перекошеними грудьми. А збоку півротний стиснув заляпане кров'ю чоло, захитався, простяг на палаючий хмиз ногу й булькнув з рота червоною піною.
Вогненне сонце, п'яне від крові, розсікаючи хмари, запалило обрій червоним жаром. Кинуло ще один промінь, погралось на зацілілій шибці цукроварні й пірнуло за степом...
Сходив вечір і розсипав фіолетові пелюстки смутку...
Більше й більше, прокляттям, помстою розривалися на вигоні більшовицькі снаряди.
Чорний прапор сховався за байраком, і вже десь далеко в степу гуркотіли тачанки та гупали копитами на шляху сполохані коні.
1922