— Спасибі, — відповів я таким тоном, наче й справді потребував його підказувань. Мені раптом схотілося самому підкинути Глібові які-небудь обставини, що пом'якшували б провину. Дати йому змогу чим-небудь спокутувати… Хоч кожного разу, коли я поглядав на нього, одне й те саме запитання обпікало мене: "Навіщо? Навіщо він усе це зробив?!"
— До ранку тримати людину в підвалі не можна, — сказала Наташа.
— Людину не можна. Але Племінника…
Вдруге в житті я заперечував їй. Це було нестерпно!
— Жорстокістю не можна перемогти жорстокість, — сказала Наташа.
Я був певен, що цю думку вона повинна неодмінно занотувати в зошит! Хоч я з цією думкою й не був згодний. Добрість до противника — чи не жорстокість це? І чи можна, пожалівши противника, не покарати при цьому себе? Такі сумніви терзали мене й мало не розтерзали остаточно. Я був певен, що й мої думки попадуть до загального Наташиного зошита, коли він нарешті стане загальним в найпрекраснішому розумінні слова: її і моїм!
Може, Наташині думки були благородніші за мої. Але з благородними думками, як я зрозумів того дня, дуже багато мороки: надто вже вони ускладнюють життя. Подзвонили б тітці — і кран. Та де там: не можна тримати людину в підвалі!
— Звільнити повинен хтось один, — сказав я. — А всі інші мають перед цим щезнути. І в домовленому місці чекати на того, хто піде назустріч небезпеці.
Всі подумали, що назустріч небезпеці неодмінно піду я. В очах друзів я прочитав нетерпляче очікування мого подвигу. Саме мого! Що ж, я сам їх до цього привчив. І раптом Наташа сказала:
— Ти не підеш!
І хоч цього разу я йти на подвиг не мав наміру, проте у відповідь на її слова сумно зітхнув і сказав:
— А чому б мені не піти?
— Тому що тебе він ненавидить більше, ніж нас і саме тобі збирається відірвати голову.
"Виходить, вона дорожить моєю головою!" Ця думка змусила мене спрямувати всі свої сили на пошуки виходу із становища.
Погляд мій почав напружено блукати по кімнаті і несподівано зупинився на Глібові. Він не зігнувся, не сховав очей. Того дня я весь час читав що-небудь в чужих очах. Цього разу я прочитав: "Дай мені змогу допомогти вам і спокутувати…"
Я відвів Гліба убік:
— Чи розумієш ти, що в цьому жахливому становищі ми опинилися через тебе?
— Розумію.
— Я іще з'ясую, навіщо, з якою метою ти це зробив!
— Я сам… Хоч зараз…
— Ні, не зараз. Нізащо не зараз! Зрозумій: вирішують секунди. Ми можемо запізнитися на останню електричку. І тоді… Словом, готовий ти на подвиг?
— Я б… Звичайно… Коли б…
— Ніяких "коли б"! Готовий чи ні?
— Готовий.
— Тоді саме ти спустишся в підвал і звільниш звідти Племінника, тільки тобі одному з нас усіх він нічого не зробить. Адже ви спільники. Співучасники злочину!
— Та він мене… Адже це я його спершу — А потім з вами разом… Він не простить!
— О, який ти наївний! Невже ти гадаєш, що я всього цього не передбачив? Викладаю свій план коротко або, як кажуть, конспективно. Розжовувати ніколи. Для Племінника все повинно мати такий вигляд… Ти не з нами. Ти проти нас! Затямив? Спершу ми силоміць витягли тебе з підвалу, бо ти, як вірний Племінників спільник, хотів там залишитись. Затямив? Потім ти весь час поривався виконати свій обов'язок спільника злочину й звільнити Племінника з підземелля. Щоб ти так дуже не поривався, ми тебе зв'язали мотузком. А самі побігли на станцію… Тоді ти нелюдським зусиллям волі розірвав мотузки, кинувся на допомогу спільникові й звільнив його! Затямив? Можеш не повторювати: нема часу! Скажи: ти згоден?
— Згоден…
Перед усіма іншими я розкрив лише частину цього плану: адже вони не знали, що Гліб був спільником…
— Мій скромний задум здійснить Гліб Бородаєв! — сказав я. — Щоб наш бідний в'язень не розтерзав його, все матиме такий вигляд… Оскільки Глібів дідусь носив Племінника на руках, Гліб немовби одразу хотів звільнити його з ув'язнення. Але ми не давали. І навіть зв'язали бідного Гліба. Коли ж ми побігли на станцію, він розв'язався і звільнив того, кого дідусь носив на руках. Племінник обніме свого благородного визволителя! А ми чекатимемо на Гліба в лісі, біля того величезного пенька, на якому сидів Покійник. Пам'ятаєте? Так… Тепер залишається його зв'язати!
— Кого? — злякано прошепотів Покійник.
— Гліба, звичайно! Його зовнішній вигляд має промовляти про відчайдушну боротьбу, яку він вів з нами. Синці, подряпини… У тебе нема синяків?
— На жаль, нема… — винуватим голосом сказав Гліб.
— Пошукай! Інколи ми непомітно вдаряємося об щось, а синяки лишаються. Треба, щоб Племінник побачив їх!
Гліб оглядів свої руки.
— А на тілі? Пошукай як слід!
Дівчатка відвернулися.
— Ніде нема… Жодного синяка… — сумно повідомив Гліб.
— І подряпин нема?
— Жодної…
— Дуже шкода. Не дряпати ж нам тебе навмисно! — сказав я голосно. — І додав тихо, на вухо Глібові: — Хоча ти це й заслужив!
— Як же тепер… Що робити? — спитав Гліб.
— Ну, хоча б розстебни сорочку, відірви від неї кілька ґудзиків… Але не викидай їх, а тримай у кулаці: покажеш Племінникові. Це буде речовий доказ!
Гліб одірвав ґудзики просто, як кажуть, з м'ясом: надто вже він хотів добитися обставин, що пом'якшують провину!
— Тепер як слід скуйовди чуба! Так… Добре. А тепер головне: ми перев'яжемо твій тулуб мотузкою. А руки залишимо вільними, і б ти міг відкрити ними англійський замок. Або краще так: прив'яжемо тебе до стільця. І ти із стільцем на спині підеш його випускати. Візьмемо стільця, який легший. Оцього, плетеного.
— Я і важкого… Будь ласка…
Гліб був готовий на все!
— Давайте мотузка! — скомандував я.
Але ніхто мені його не дав. Мотузка не було.
— Може, без нього обійдемося? — сказав Покійник, якому дуже не терпілося якнайшвидше втекти на станцію.
— Не обійдемося! — відповів я. — Подряпин нема, синців нема!.. Ще й мотузка не буде? Треба якнайбільше доказів боротьби, яку вів з нами Гліб. Щоб Племінник повірив. Ми не можемо ризикувати життям товариша! — І тихо шепнув Глібові на вухо: — Хоча твоїм життям можна було б і ризикнути.
Я весь час забував про священне правило: не завершивши розслідування, не висувай обвинувачення! Забував і спохвачувався. Спохвачувався і знову забував…