А ще я чув, що діти переносять будь-які хвороби значно легше, ніж дорослі люди. І коли мама чи тато хворіли, я сумував через те, що хвороби всередині сім'ї не можна розподіляти на власний розсуд: я б охоче брав на себе їхні грипи, ангіни, спазми судин. І навіть камені, які десь відкладалися в тата, я б, не вагаючись, узяв і "відклав" де-небудь у себе.
Я знав, що в дорослих від хвилювання підвищується тиск, судини звужуються і відбувається ще багато такого, чого зі мною ніколи не бувало. Одне слово, ми вчасно подзвонили!
Усі дивилися на мене так, немовби хотіли слідом за Наташею сказати: "Спасибі, Алику!.."
І хоч усі наші батьки були вже спокійні, мені здалося, що телефон ми використали не до кінця.
— Давайте подзвонимо кому-небудь з товаришів? — запропонував я.
Почали з Парамонова. Це була людина років дванадцяти з половиною, не більше. Екзальтованість була його яскравою особливістю. Він міг зробити слона не тільки з мухи, а навіть і з комара.
Я знав, що, коли подзвонити Парамонову, він роздзвонить про цей дзвінок на всю школу.
— Парамонов, — проказав я в трубку ледь приглушеним, таємничим голосом. — Привіт тобі просто з старої дачі!
— Ви ще там?
— А де ж нам бути?
— От здорово! З Нінель Федорівною?
— Ні, абсолютно самі.
— Навіть не віриться!
— Приїжджай подивися!..
— Самі в усій дачі?
— Авжеж. Вона цілком у нашому розпорядженні.
— Ну й здорово!
— Ми повернемося пізньої ночі.
— Не може бути!
— Подзвони до мене додому й перевір у батьків. Або до Покійника. Адже батьки неправду не скажуть!
— Чому ж так пізно?
— Ми сиділи в підвалі.
— Довго?
— Чотири з половиною години. А може й більше.
— Ну й здорово! Що ви там робили?
— Розкривали страшну таємницю.
— І розкрили?
— Так, ми розкрили. Таємницю скелета!
— Кого?
— Скелета, скелета… Не дивуйся!
— Справжній скелет?
— А ти думав — іграшковий?
— Чий?
— Важко сказати з абсолютною точністю. Ми не були з ним знайомі…
— Ви в тій самій дачі? Яка описана в повісті? Ну, в тій, у якій зник чоловік!
— Ми теж могли зникнути. Але ми боролись!
— Їх було багато?
— Один чоловік.
— Тільки один? А вас — цілий літературний гурток!
— Якби ти бачив його, ти б зрозумів… Але ми перемогли. Тепер він покараний і перебуває в ув'язненні. Ми посадовили його в підвал!
Потім ми почали дзвонити й іншим своїм однокласникам.
— Слухайте стару Дачу! — говорив я. Або так: — На проводі — стара дача! Ми повернемося пізньої ночі…
Нам заздрили і тому сумнівалися…
— Мабуть, сидите вдома?
— Можете перевірити у наших батьків. Адже батьки неправду не скажуть!
Щоб не здатися Наташі в чомусь нескромним, я говорив: "Ми боролися… Ми розгадали… Ми посадовили в підвал…" Хоч насправді боровся з Племінником я сам і я сам загнав його в підземелля. "Хай для своїх однокласників я залишатимуся поки що безіменним героєм, зате для Наташі назавжди залишуся скромним і чистим!" Ця думка мене втішала.
— Хіба нам не час іти на станцію? — спитав Покійник.
— Вже час, мій друже, час! — зітхнувши, відповів я: ми ще не встигли обдзвонити всіх — у нашому класі навчалося сорок два чоловіки.
Час ми ще мали, але сумніви мене квапили: "А що, коли я знову щось наплутав? А якщо електричка прийде раніше, ніж слід?"
— Побігли! — сказав я. Ходити ми того дня взагалі розучилися.
— Але спершу треба випустити з підвалу Племінника, — сказала Наташа.
— Навіщо його випускати?
— Щоб він там не вмер.
— О, яка ти добра! — вигукнув я і притис руки до грудей.
— Хай сидить "за гратами, в темній в'язниці сирій", — сказав Покійник. — Хіба він не заслужив кари?
— По-моєму, він своє відсидів, — сказала Наташа. І глянула на годинник.
— Ми сиділи значно більше, — заперечив я. — Хоч нічим не завинили. Чому ж він повинен сидіти менше, ніж ми?
Мені не хотілося їй заперечувати. Виконувати будь-яке її бажання — ось що було моєю мрією! "Але ж як нам його випустити? У який спосіб? — подумки міркував я. — Здається, звільнити його в підвалу ще важче, ніж загнати туди!"
Ми вийшли з кімнати й стояли біля сходів: вони вели просто до залізних дверей, які вели просто в підвал.
— Адже він не сам… Це ж я, — тихо почав Гліб.
— Мовчи! — Грізним шепотом я закрив йому рота: ще тільки бракувало, щоб він признався й сам усе розкрив. Ні, це мав зробити я, Детектив!
— Наташа має рацію, — сказав добрий Принц Датський. — По-моєму, племінник Григорій уже усвідомив… Сидить тихо.
Саме в цю мить з підвалу долинуло:
— Відчини-и-и! Чуєш, хло'? Зламаю стіну! Відірву тобі голову!
— Я ладен пожертвувати своєю головою! Але вона ще може придатися вам: слідство не завершено! — крикнув я, перехилившись через поруччя, щоб Племінник почув. — Дещо мені неясно… Слідство буде доведене до кінця! До переможного! І може, я знайду обставини, що пом'якшують провину. Отже, сидіть тихо!
Я глянув на Гліба. Він нахилився, і ніжна, оксамитна шкіра його обличчя вкрилася нервовими плямами. Я пожалів Гліба й не став пояснювати, що саме я з'ясував і що залишилося неясним. Крім того, за всіма правилами я не міг його обвинувачувати, не з'ясувавши мотивів вчиненого злочину. А може, серед сих мотивів справді знайдуться обставини, що пом'якшують провину? Для Гліба і навіть, можливо, для Племінника. Законність! Насамперед законність!..
— Врешті, я можу пожертвувати своєю головою, — повторив я. — Але однієї голови йому буде мало… А вами я ризикувати не можу! — і глянув на Наташу.
— Відчини-и-и! — репетував у підвалі Племінник! — Дачу спалю! Не пожалію себе!
— От бачите: він себе не хоче жаліти. А ви думаєте, що він пожаліє вас. О, які ви довірливі!
— Що ж робити? Час минає, — сказала Наташа. — Де вихід, Алику?
Всі обернулися до мене. І в очах я прочитав надію, якої не міг обманути!
Доля забажала, щоб саме в ту хвилину мій погляд проник просто в кімнату, двері якої були відчинені, й зупинився просто на папірці, що лежав біля телефонного апарата. На ньому (я це запам'ятав!) були написані номери міліції, "швидкої допомоги", "пожежної команди" й Племінникової тітки. Ідея, тут-таки, без будь-якої затримки, блиснула в моєму мозкові!
— Ми подзвонимо тітці, вона завтра вранці приїде і звільнить його!
— Он… На папірці… — підказав Гліб.