— А ти висловлюй не свої, — порадила Миронова. — Поговори з Святославом Миколайовичем, іще з ким-небудь. Підручники почитай.
Наташа мовби й не чула її слів.
— Ні, я не можу оцінювати чужі твори, — сказала Наташа. — На самоті можу. А так, у врочистій обстановці… Я не можу собі цього дозволити.
— Для початку послухай! — сказав Святослав Миколайович. — А потім творчий потік захопить тебе, потягне в своє русло!
Вона могла б дозволити собі все, що завгодно, бо її вважали найвродливішою в класі. Але вона не дозволяла: в її грудях билося прекрасне серце!
Через десять хвилин я попросився до літературного гуртка.
— Ти також пробуєш сили в літературній творчості? — здивовано запитав Святослав Миколайович.
— Я хочу писати детективні повісті…
— Стрибаєш через східці?
— Тобто як?
— Треба поступово: спершу начерки, потім оповідання, а потім уже повісті. А втім, не хочу ставати на горло твоїй пісні. Ти вже щось написав?
— Передмову. І ще деякі начерки.
Все це я показав спершу татові, а потім Святославу Миколайовичу.
Тоді я ще не знав, яка страшна історія станеться незабаром, і у передмові про це нічого написано не було.
— Твої портретні характеристики трохи одноманітні, — сказав тато, — а епітети, я гадаю, крикливі. Часом ти наслідуєш високі, але застарілі зразки. Так уже нині не пишуть. Це не модно.
— Але ж люди змінюються, — заперечив мій брат Костя. — Колись носили довгі піджаки, потім почали шити короткі, а тепер знову довгі…
На піджаках Костя знався добре — у нас вдома його вважали піжоном.
— Авжеж, я згоден, — сказав тато. — Мода — річ мінлива. І потім — перша спроба… Перший млинець!
Святославу Миколайовичу мій перший "млинець" дуже сподобався.
— Подекуди ти продовжуєш благородні традиції рицарських романів. Щодо стилю, звичайно, — відзначив він. — Можу сказати, що це не сучасно…
— Мода — річ мінлива! — вигукнув я.
— Безумовно. До того ж я не хочу ставати на горло жодній вашій пісні! Гостра спостережливість тобі багато що підказала. І ще підкаже! Отже… Тепер у гуртку вже…
— П'ять чоловік! — швидко піднявши руку, підказала Миронова.
Це було її яскравою особливістю: вона любила підказувати вчителям.
— Ні, в гуртку буде шість членів, — поправив її Святослав Миколайович. — П'ять звичайних і один почесний: онук Бородаєва!
Радість освітила стомлені очі Святослава Миколайовича і його бліде, не завжди чисто виголене обличчя. Він не знав, до яких жахливих подій це все спричиниться!..
І в мене на душі не було навіть легенької тіні тривоги. Навіть неясне передчуття чогось поганого не в'явилося, не торкнулося мене тієї хвилини.
Я радів, як малий, що буду в одному гуртку з Наташею Кулагіною! Я веселився, як дитина!..
РОЗДІЛ ДРУГИЙ,
у якому ми невблаганно наближаємося до страшної історії, хоч цього можна й не помітити
О, які легковажні, поквапливі висновки ми часом робимо!..
Я завжди гадав, що почесний учасник будь-чого — це такий учасник, який, на відміну від звичайних учасників, може абсолютно ні в чому не брати участі. Але це була прикра помилка! Саме Глібові доручили організувати в нашому класі "Куточок Бородаєва".
— Мені якось… Самому… Це якось не дуже… — не договорюючи фраз, почав відмовлятися Гліб.
— Хибний погляд! — вигукнув Святослав Миколайович. — Неправильне розуміння… Діти та онуки видатних людей завжди пишуть мемуари, спогади, відкривають і закривають виставки. Одне слово, вшановують пам'ять! Кому ж і шанувати, якщо не їм?
Гостра спостережливість підказала мені, що Гліб писати мемуари не мав наміру і взагалі йому було якось не по собі.
Проте наступного ж дня він усе-таки приніс фотографію, на якій його дідусь був зображений на повен зріст.
Це був чоловік років шістдесяти або сімдесяти. Гостра спостережливість давно підказала мені, що замолоду люди змінюються кожного року, а у старих людей важко визначити вік. На зріст він був невисокий, плечі мав неширокі.
— Майже всі визначні люди виглядають хирлявими й дрібними, — пояснив Святослав Миколайович. — Природа спрямовує свою увагу або на м'язи, або на звивини мозку. На те і друге їй бракує сил!
Бородаєв не мав бороди. Він носив вуса.
— З огляду на своє прізвище, письменник міг би відпустити бороду, — сказав Святослав Миколайович. — Але він пішов шляхом найменшого опору! Звідси ми робимо висновок, що він не надавав значення зовнішнім факторам, а тільки внутрішнім, тобто дивився в суть, у глиб, у корінь подій.
"Куточок Бородаєва" розмістився між класною дошкою й дверима. Здоровило Принц Датський самотужки приволік величезний фанерний стенд.
У центрі вмістили фотографію письменника, під якою зазначено рік народження і через рисочку рік смерті. Рисочка була коротка, а життя Гл. Бородаєва дуже довге: він помер на вісімдесят третьому році життя.
На стенді розмістили улюблені книжки покійного письменника, які Гліб також приніс з дому. На кожній обкладинці стояв бузковий штамп: "З особистої бібліотеки Гл. Бородаєва".
Виявилося, що письменник полюбляв детективи. Я одразу зрозумів, що у його грудях билося чесне, благородне серце.
Були тут і книжки самого Гл. Бородаєва. На них теж стояли бузкові штампи. Досвідчене око могло б одразу визначити, що найчастіше в письменника брали почитати його повість під назвою, яка примусила мене здригнутися: "Таємниця старої дачі". Вона була найбільш пошарпана.
— Детектив? — пошепки запитав я в Гліба.
Він ствердно хитнув головою.
— Дай почитати…
— Але ж це експонат! — втрутився Покійник, що стояв поруч.
І ліниво кивнув на плакат, вивішений Мироновою: "Руками не чіпати!"
— Тебе не питають! — відповів я Покійникові з погано прихованим роздратуванням. І знову повернувся до Гліба, — Тільки на одну ніч!
— Гаразд, візьми, — промовив Гліб голосно й чітко, як майже ніколи досі не говорив.
Мені здалося, йому було приємно, що він може дозволити, а міг би й заборонити. Але потім я подумав: "Ні, він такий гордий просто через те, що я хочу почитати книжку його дідуся. Я б також пишався. Це цілком природно!"
Повість справила на мене величезне враження! У передмові було сказано, що "вона належить до пізнього періоду творчої діяльності Гл. Бородаєва". Виходить, на старості літ він раптом полюбив детективи. А мої батьки запевняли, що захоплення детективами — "це хлоп'яцтво". О, які легковажні, поквапливі висновки ми часом робимо!..