Дуже страшна історія

Страница 2 из 31

Анатолий Алексин

— Якось усе це… — тихо промовив він, не договорюючи фрази, наче хтось поряд розбив коліно.

Ми знали, що в місті жив колись письменник Гл. Бородаєв: портрет Гл. Бородаєва висів у шкільній залі, на дошці "Наші знатні земляки".

І враз у мене майнула думка: "І його теж, напевне, звали Глібом!"

Ми не знали, що той Гліб — рідний дідусь нашого Гліба. Наш Гліб ніколи нікому цього не казав.

Але класний керівник Святослав Миколайович розкрив його таємницю… Це був чоловік років п'ятдесяти дев'яти (він казав, що коли ми рішуче не змінимося, то він через рік утече від усіх нас на пенсію).

Він був невисокий на зріст. Очі його дивилися втомлено, про втому свідчила також блідість його не завжди чисто виголених щік.

Але зовнішність Святослава Миколайовича була обманлива. Енергія в ньому аж клекотіла!

— Ми надамо нашому гурткові ім'я Гліба Бородаєва! — вигукнув він. І в очах його зникла втома.

— Якось усе це… — тихо озвався Гліб із своєї задньої парти. — Адже мене також звуть… Дехто може подумати… Хтось із інших класів…

Він не договорював до кінця жодної фрази: виходить, він хвилювався як ніколи!

— Адже є інші теж… — говорив він далі. — Чому обов'язково дідуся?.. От хоча б Гоголь…

— Але ж онук Гоголя не вчиться в нашому класі, — заперечив Святослав Миколайович. — А онук Бородаєва вчиться!

З того самого дня до Гліба прилипло прізвисько: Онук Бородаєва.

Всюди діти люблять придумувати прізвиська. Та в нас у школі це, як казали вчителі, "стало небезпечною пошестю". А що тут небезпечного? На мою думку, прізвисько може сказати про людину значно більше, ніж ім'я. Ім'я взагалі ні про що певне не говорить. Адже прізвисько придумують в залежності від вдачі. А ім'я дають тоді, коли людина не має ще ніякої вдачі. Ось коли мене покличуть просто на ймення — Алик! — що про мене можна буде взнати? А коли на прізвисько — Детектив! — одразу буде зрозуміло, на кого я схожий.

Шкода тільки, що дехто плутає і замість "Детектив" кричить; "Дефектив!" Але я в таких випадках не відповідаю.

— Заняття гуртка ні в якому разі не повинні бути схожими на наші уроки. Ніхто там не буде вчитися! — заявив Святослав Миколайович. І всім ураз закортіло вступити до цього гуртка. Але на шляху виникли несподівані перешкоди.

— Творча спрямованість буде обличчям гуртка, — сказав Святослав Миколайович. — А рекомендацією буде літературний хист!

Виявилося, що такої рекомендації немає майже ні в кого у нашому класі. Тільки Андрій Круглов, на прізвисько "Принц Датський", та ще Генка Рижиков, на прізвисько "Покійник", складали вірші.

Прізвиська їхні на перший погляд могли видатися трохи дивними, але це тільки на перший, легковажний погляд!

Круглова прозвали не просто Принцом, а саме Датським, тому що він полюбляв складати вірші на відзнаку всяких шкільних дат, і навіть родинних: до початку навчального року і до закінчення навчального року, до днів народження і якщо хтось умирав. Коли нашій школі минуло десять років, він написав:

В день оцей, коли ми відзначаєм

Школи незабутній ювілей,

Ми із хвилюванням помічаєм.

Що на серці веселіш стає!

Одного разу, першого вересня, піонервожата прочитала нам на лінійці вірші Принца:

В день оцей, коли ми починаєм

Свій похід до верховин наук.

Ми із хвилюванням помічаєм,

Ніби стало сонячніш навкруг!

А напередодні літніх канікул у стінгазеті з'явився такий вірш Принца Датського:

В день оцей, коли ми завєршаєм

Наш навчальний, нелегкий наш рік.

Ми із хвилюванням відчуваєм,

Ніби сльози капають з повік…

Ні!

Навіщо сумувать без тями?

Хай ми й не повернемось сюди.

Все одно залишимось серцями

Біля парти й дошки назавжди!

Святослав Миколайович сказав якось, що справжній поет "залишається вірний собі". Принц Датський завжди залишався вірний собі!

Це була людина років тринадцяти. На зріст він був високий, плечі мав широкі. Якщо Принц Датський дізнавався, що в когось дома відбувається важлива подія, він хапав папір і олівець, ішов кудись, щоб побути на самоті, а потім повертався й говорив:

— Ось… Спало на думку кілька рядків. Може, тобі буде приємно?

Він тицяв у руки папірець з віршами й зникав. Велика фізична сила поєднувалася в ньому з дитячою сором'язливістю.

Якось, пам'ятаю мов зараз, він дізнався, що мої батьки святкують річницю свого весілля. Принц Датський підійшов до мене на перерві, тицьнув у руку аркуш паперу і сказав:

— Ось… Спало на думку… Може, тобі буде приємно… І зник.

На аркушику було написано:

В день оцей, вітавши тата й маму,

Ти усе тверезо оціни:

Це ж яка була б для тебе драма,

Якби не зустрілися вони!

Якби тато твій не оженився,

Ти б ніколи, хлопче, не вродився!..

У його грудях билося добре, благородне серце! Я читав, що поети часто приятелювали між собою: Пушкін із Дельвігом, Шіллер із Гете… А Принц Датський приятелював з Генкою Покійником.

Покійник писав вірші про кохання. Це була людина років тринадцяти. На зріст він був невисокий, плечі мав неширокі, лице його вкривала мертвотна блідість. І взагалі він дуже хотів умерти.

Жить не варт,

Не витримують нерви!

Серце в муках згоріло дотла,

Коли ти на великій перерві

З старшокласником враз відійшла…

Над цим віршем стояли дві літери: А. Я.

А в поемі, перше читання якої відбулося у нас у вбиральні на другому поверсі, були такі рядки:

Вмерти, вмерти, умерти скоріш!

Стати прахом, згоріть до останку,

Щоб ніколи не бачити більш.

Як ти з іншим ідеш в роздягалку…

Під назвою поеми також стояли дві літери: Б. Ю.

Нам дуже кортіло довідатись, через кого Покійник так жахливо страждав. Ми перевірили за класним журналом; дівчаток із такими ініціалами у нашому класі не було.

— Може, з іншої школи?.. — висловив хтось припущення.

І раптом мені спало на думку:

Ні! Вони обидві з нашої школи: інакше б він не бачив, як А. Я. на великій перерві підійшла до старшокласника і як Б. Ю. спустилася з іншим до гардероба!

— Це правильно!.. Справжній тобі Детектив: яка сила логічного мислення! — захоплювалися всі.

Тільки Принц Датський сказав:

— Не чіпайте Покійника!.. Хто його зачепить, той матиме справу зі мною.

І хоч велика фізична сила поєднувалася в ньому з дитячою сором'язливістю, всі знали: Покійника він не дасть скривдити. Він поважав його, бо сам не вмів писати віршів про кохання.