Душечка

Страница 3 из 4

Антон Чехов

— На кого ж ти мене покинув, голубчику мій? — ридала вона, поховавши чоловіка.— Як же я тепер житиму без тебе, сердешна я й нещасна? Люди добрі, пожалійте мене, сироту круглу...

Вона ходила в чорному вбранні з плерезами і вже відмовилася назавжди від капелюшка й рукавичок, виходила з дому рідко, тільки до церкви або на чоловікову могилку, і жила дома мов черничка. І тільки як минуло шість місяців, вона зняла плерези й стала відчиняти віконниці. Іноді вже бачили ранками, як вона ходила по провізію на базар із своєю кухаркою, але про те, як вона жила в себе тепер і що робилося в неї дома, можна було тільки догадуватися. З того, наприклад, догадувалися, що бачили, як вона в своєму садочку пила чай з ветеринаром, а він читав їй вголос газету, і ще з того, що, зустрівшись на пошті з якоюсь знайомою дамою, вона сказала:

— У нас у місті немає правильного ветеринарного нагляду, і тому багато хвороб. Раз у раз чуєш, як люди занедужують від молока і заражаються від коней та корів. Про здоров'я свійських тварин, по суті, треба піклуватися так само, як про здоров'я людей.

Вона повторювала слова ветеринара і тепер додержувалась у всьому такої ж думки, як і він. Було ясно, що вона не могла прожити без прихильності й одного року і знайшла своє нове щастя у себе в флігелі. Іншу б осудили за це, але про Оленьку ніхто не міг подумати погано, і все було таке зрозуміле в її житті. Вона і ветеринар нікому не говорили про зміну, яка сталася в їхніх взаєминах, і намагалися приховати, але це їм не вдавалося, бо в Оленьки не могло бути таємниць. Коли до нього приходили гості, його товариші по службі в полку, то вона, наливаючи їм чаю або подаючи вечеряти, починала говорити про чуму на рогатій худобі, про перлинну хворобу, про міські бойні, а він страшенно ніяковів і, коли виходили гості, хапав її за руку й шипів сердито:

— Я ж просив тебе не говорити про те, чого ти не розумієш! Коли ми, ветеринари, розмовляємо поміж собою, то, будь ласка, не втручайся. Це, нарешті, нудно!

А вона дивилася на нього з подивом та тривогою й запитувала:

— Володечку, про що ж мені говорити?!

І вона із слізьми на очах обіймала його, благала не сердитись, і обоє були щасливі.

Та, проте, це щастя тривало недовго. Ветеринар виїхав разом з своїм полком, виїхав назавжди, бо полк перевели кудись дуже далеко, мало не в Сибір. І Оленька залишилася сама.

Тепер уже вона була зовсім сама. Батько давно вже помер, і крісло його валялося на горищі, запорошене, без однієї ніжки. Вона схудла і змарніла, і на вулиці зустрічні вже не дивилися на неї, як колись, і не всміхалися до неї: очевидно, найкращі роки вже минули, залишилися позаду, і тепер починалося якесь нове життя, невідоме, про яке краще не думати. Вечорами Оленька сиділа на ганочку, і їй чутно було, як у "Тіволі" грала музика й лопалися ракети, та це вже не викликало ніяких думок. Дивилась вона байдуже на своє порожнє подвір'я, ні про що не думала, нічого не хотіла, а потім, коли надходила ніч, ішла спати й бачила уві сні своє порожнє подвір'я. Їла й пила вона наче мимохіть.

А головне, що найгірше за все, в неї вже не було ніяких думок. Вона бачила навколо себе предмети й розуміла все, що робилось навкруги, але ні про що не могла скласти думки й не знала, про що їй розмовляти. А який це жах не мати ніякої думки! Бачиш, наприклад, як стоїть пляшка, або йде дощ, або їде селянин возом, але навіщо ця пляшка, чи дощ, чи селянин, який у них сенс, сказати не можеш, і навіть за тисячу карбованців нічого не сказав би. За Кукіпа й Пустовалова, а потім за ветеринара Отецька могла пояснити все й сказала б свою думку про що завгодно, а тепер і в голові, і в серці в неї була така ж порожнеча, як і на подвір'ї. І так моторошно, і так гірко, неначебто об'їлася полину.

Місто поволі розширювалося на всі сторони. Циганську Слобідку вже називали вулицею, і там, де були сад "Тіволі" та лісні склади, виросли вже будинки й утворився ряд провулків. Як швидко біжить час! Будинок в Оленьки потемнішав, дах заіржавів, сарай похилився, і все подвір'я заросло бур'яном та жалкою кропивою. Сама Оленька постаріла, змарніла; влітку вона сидить на ганочку, і на душі в неї, як і раніш, і порожньо, і нудно, і одгонить полином, а взимку сидить вона біля вікна й дивиться на сніг. Чи повіє весною, чи донесе вітер передзвін соборних дзвонів, і раптом налинуть спогади про минуле, солодко стиснеться серце, і з очей поллються рясні сльози, але це тільки на хвилину, а далі знову пустка, і невідомо, нащо живеш. Чорна кішечка Бриська лащиться й м'яко муркоче, та не зворушують Оленьку ці кіщині пестощі. Чи цього ж їй треба! їй би такої любові, яка захопила б усю її істоту, всю душу, розум, дала б їй думки, напрямок у житті, зігріла б її старіючу кров. І вона струшує з пелени чорну Бриську і говорить їй з досадою:

— Іди, іди... Нічого тут!

І так день по дню, рік за роком,— і жодної радості, і немає ніякої думки. Що скаже Мавра-кухарка, те й добре.

Одного гарячого липневого дня, надвечір, коли по вулиці гнали міську череду і все подвір'я заповнилося хмарами куряви, раптом хтось постукав у хвіртку. Оленька пішла сама відчиняти і, як глянула, так і обімліла: за ворітьми стояв ветеринар Смирнін, уже сивий і в цивільному вбранні. Їй враз згадалося все, вона не втрималась, заплакала й поклала йому голову на груди, не сказавши жодного слова, і через сильне хвилювання не помітила, як обоє потім увійшли в будинок, як сіли чай пити.

— Голубчику мій! — бурмотіла вона, тремтячи від радості.— Володимире Платоновичу! Звідки бог приніс?

— Хочу тут зовсім оселитися,— розповідав він.— Подав у відставку і ось приїхав спробувати щастя на волі, пожити осілим життям. Та й сина пора вже віддавати до гімназії. Виріс. Я ж, знаєте, помирився з дружиною.

— А де ж вона? — спитала Оленька.

— Вона з сином у готелі, а я от ходжу й квартири шукаю.

— Господи, батечку, та візьміть у мене будинок! Чим не квартира? Ох, господи, та я з вас нічого й не візьму,— захвилювалась Оленька й знову заплакала.— Живіть тут, а для мене й флігеля досить. Радість яка, господи!

Другого дня вже фарбували на будинку дах та білили стіни, а Оленька, взявшись у боки, ходила по двору й розпоряджалася. На обличчі в неї засвітилася колишня усмішка, і вся вона ожила, посвіжішала, наче прокинулася від довгого сну. Приїхала дружина ветеринара, худорлява, негарна дама з коротким волоссям і вередливим виразом, і з нею хлопчик Саша, маленький не по літах (йому йшов уже десятий рік), повний, з ясними голубими очима і з ямочками на щоках. І ледве хлопчик увійшов у двір, як побіг за кішкою, і зараз же залунав його веселий, радісний сміх.