На ті слова кілька звільна посунулося наперед, і Іванцьо взяв хоругву.
Малий, присадкуватий мужик, що сидів побіч панотця і поганяв коні, часто обертався від коней і поглядав у сторону трумни. Кілька разів вже отвирав губу і хотів щось сказати, але, видимо, важився ще, чи в такій справі, яка снувалась у нього по голові, можна зачіпати сидячого у фелоні панотця. Вкінці зважився і, повернувшися до панотця, боязко поспитав:
— Я би, прошу єгомостя ласки, спитав щось, та й боюся, аби єгомость не гнівалися на мене.
— Питайте! Я на тото є, — відповів панотець.
— Чи то може бути правда, що душа йде за трумною, як тіло несуть ховати?
— Але де! Як лиш душа вийде з тіла, зараз йде на суд перед Господа Бога, і тут Пан Біг присуджує єї або до неба, або до пекла, або до чистилища.
— То вона, душа тота, не є на похороні?
— Не є; вона є або в небі, або в пеклі, або в чистилищі.
Мужик повернувся до коней, а панотець засунув голову в ковнір.
— Ба, — зачав несміло мужик, — як воно так є, наприклад, що душа не йде за трумною, то можна би й без паради ховати...
— Що-о? Що ви кажете? — здивовано спитав панотець.
— Та я нічо... лиш воно, тіло тото, що є? Глина, порох... а як душа не йде за трумною, то можна би й без похорону...
Тут панотець з неприємністю помітив, що його пояснення в справі душі, оперте на науці теологічній, може дуже шкідливо вплинути на мислячого мужика, — він зачав справу обертати так, щоби і наука не потерпіла і щоби мужик не доходив до висновку, що можна тіло і без паради ховати.
— Ви того не зрозуміли добре, що я вам сказав, — пояснював він. — Душа прецінь може з тамтого світу бачити, що тут з тілом дієся, а зрештою, похорон є більше для душі, як для тіла.
— Тамті єгомость казали, що душа йде за трумною, — опирався на авторитеті мужик.
— Тамті казали так, а я вам кажу так. Так стоїть у Святому Письмі, — боронився панотець, признаючи в душі практичну рацію своєму попередникові.
— Та й чому би люди лишали в хаті, де був мерлець, наніч воду, рушник, хліб, сіль, якби душа не приходила ще раз покушати? — допитувався далі мужик.
— То, бачите, суть старі звичаї, котрі треба шанувати; хто там Божу волю може знати? — нап-равляв свою похибку панотець.
— У мене вмерла п'ять літ тому жінка. Лишили ми воду в мисці, рушник, хліб — так, як установлено; а на другий день конець рушника був замочений. Що єгомость на тото? Аби-м не доїхав, як неправду кажу.
— Божа сила! — ніяково відповів панотець.
— То як душа тота ще крізь ніч є на сім світі, то мусить бути і при похороні? — твердив, запитуючи, мужик. — Бо якби вона не йшла за трумною, то можна би і без паради...
— А чим же різниться чоловік від звірини? — вже злий говорив панотець. — Здохне вам скотина, облупите шкіру і стерво закоплете, а чоловік — ско-тина, аби без похорону? Що?
— Правда, єгомость.
— Давніше ще не так старалося за мерців. От в Єгипті — край на полуднє від нас, за морем — там три тисячі літ тому назад так мерців у лляне полотно завивали і мастями намащували, що ще тепер мерці, що їх відкопують, такі, як живі, — старався панотець доказувати конечність похорону.
— Ото би добре було: вмерла жінка чи дитина, аби за роки можна подивитися, — міркував голосно му-жик.
— Тепер вже люди не вміють так переховувати мерців.
— То вже там тої установи нема тепер? Скасували?
— Скасували, — потвердив панотець, не хотячи запускатися в історію Єгипту.
— А душа, прошу єгомостя, засуджена, наприклад, на пекло, чи може спокутувати колись свої гріхи? — спитав знов мужик.
— Боже борони! В пеклі каяння нема, — сказав пан-отець.
— Бог милосердний! — зітхнувши, промовив мужик і повернув коні у вуличку, що вела на кладовище.
На цвинтарі знов пішла суперечка, бо ніхто не хотів брати шнури, спустити трумну.
— Свячена вода! — кликнув панотець.
— Свячена вода! — заревів вічно п'яний гробар.
Подали воду свячену в зеленій плоскій запазуховій плящині. Панотець покропив гріб тричі.
— В гробі вода! — завважив хтось з присутніх.
— За життя пила небіжечка, й по смерті вода в гробі, — підсміхуючись, проговорив гробар.
— Берри за шнур! Тррримай!
— Д'собі! Пере-веррнеш!
— Вже!
Трумна з стукотом впала на дно гробу, задудніла під падаючими замерзлими грудами землі, — а душа небіжки, що йшла за похороном свого тіла, вислухала ще завзяту сварку гробаря і дяка з її сином, котрий не заплатив їм похоронних належитостей, а відтак вернула зі свистом вітру до нужденної хатини, щоби в останній раз взяти з собою кусник чорного, як земля, черствого хліба і з ним станути на суд справедливого, милосердного Бога...