Дурниця

Страница 14 из 14

Мирный Панас

— От вам і поцілунок! — не то з жартом, не то з докором стрів він мене. — Отакі завжди пана станового поцілунки бувають. Добрі, нічого сказать, поцілунки! — додав, усміхаючись.

— Чого ж ви регочете? — спитав я його.

— Приятель, значить... давній приятель, як ви його величаєте... От вам і приятели! От вам і поцілунок! — насміхається Пищимуха. — Від такого приятеля поли вріж та тікай, а ви з його приятельством носитесь, як циган з писаною торбою.

— Ох ви, — кажу йому, — ненависник поліційських! А треба ж і до них бути правдивим. Хіба се вони по своїй волі роблять? Велено!.. От і треба наказ сповняти...

— Велено?! — з презирством у голосі одказав Пищимуха. — Хто йому велів!.. Медаль хочеться заслужити або вищої посади... Знаємо ми отаких приятелів. Вони вам за медалю рідного батька продадуть! — тикаючи пальцем, гукав Пищимуха.

— Та годі вам, — кажу, — отак гукати, щоб хто не чув.

— Ага-а, злякалися приятеля? — ущипнув він мене.

— Чого мені його лякатися? — одказую йому. — Не їла душа часнику, то не буде й воняти! У мене немає нічого такого, за що мене можна б обвинуватити. А як... по правді кажучи, я увесь час душею млів за вас... за ваш позов... Що, — думаю, — як він його у вас витрусе.

— Чортового батька покуре! — одказав гордо Пищимуха. — Він дума, що як він становий, то й хитрий; а я вам признаюся, що бувший волосний писар — хитріший від його! От що воно! Ви думаєте, що я свого позова не спровадив від себе?

— Як? коли? — здивувався я.

— Еге-е! А навіщо ж я на живіт скаржився? Ви думаєте справді у мене живіт болів? То я тілько так удавав... таке вигадав, щоб знайти причину вискочити з хати та переховати... Я знаю, що якби мій позов добувся до рук станового, то він би запровадив мене туди, де козам роги правлять!.. Не дурніший же я, справді, від його! — вихвалявся Пищимуха.

— Де ж ви, — питаю його, — заховали?

— Про те я знаю... А що?

— Та треба ж його дочитати... Цікаво дуже! — кажу йому. — Знаєте що? Повечеряємо, та якщо ви спати не хочете, то ми й дочитаємо. Добре?

— Згода, — одказує Пищимуха. — Піду ж його одшукувати.

— Ідіть, — кажу, — а я тут вечерею розпоряджуся.

Пищимуха вийшов, а я кликнув Параску, щоб готувала вечерю. За Параскою увійшов і Омелько і, граючи очима, почав казати мені:

— Який я радий, що вас, пане, дома зоставили. А то бісів стражник плеще та й плеще одно: "Тепер, — каже, — твоєму панові рехт! Осе потрусимо та його візьмемо з собою". Я таки і не вірив стражникові, так і другі, що з ним приїхали, кажуть: звісно, нас не брали б такого багато, якби не треба було оберігати рештанта в дорозі. Ну, мене, значить, і взяв сумнів. Раз — вас жалко, а вдруге — і своїх зароблених грошей шкода. Хіба б же я сікався за ними до вас у такий час, якби стражник не натуркав, що вас заарештують? Ніколи в світі!.. А він брехав, сучий син, бодай на нього собаки з усього світу брехали.

— А ти, дурню, й повірив? — перебила його Параска. — Казала ж тобі: не вір і не йди... А таки поліз, Хома невірний! До печеного та ще огню підкладаєш!!?

— Простіть, пане! — почав перепрохувати Омелько. — Бог його знає, як отаке плещуть, що як його і вцитити? Будь ласка, пробачте!.. Я такий радий, такий радий, що вас зоставили з нами... Хай ті гроші і пропадають, аби ви були дома!

— Спасибі тобі, Омельку, — почав я його дякувати, та ще мав був казати, що він таки досадив мені своїм недовір'ям, коли се трохи не прожогом вскочив у хату Пищимуха — засмучений та збаламучений.

— Немає там, — розводячи руками, злякано вимовля мені.

— Де ж ви заховали? — питаю його.

— Та встромив у стріху в повітці, — одказав він. — А тепер обшарив усю стріху, — немає!

— Чого ви у стрісі шукали? — спитав його Омелько. — Може книжечки якої?

— А що? — боязко попитався Пищимуха.

— Стражник витяг якусь книжечку з стріхи! — випалив Омелько. — "Отой, — каже, — гість чогось за повітку ходив. Треба, — каже, — піти довідатись, чи не переховував чого?".

— Ну? — ледве вимовив Пищимуха, вирячивши очі.

— Як звернувся стражник, — повідав далі Омелько, — то й каже: "Думав, — каже, — бонба або рушниця, а воно — книжечка якась. Треба, — каже, — подивитись, що воно таке". Ну, ото ми і увійшли до кухні. Почав він при світлі розглядати та читати. Читає, не втне. "Писано, — каже, — як слід, а виходить — якісь теревені по-мужичому".

— Та й де ж він дів ту книжечку? — попитався уже я.

— Де ж він дів? Даваймо, — каже, — порвемо на цигарки!

— Що ж, і порвали? — злякано скрикнув Пищимуха.

— До канцура рознесли! — спокійно одказав Омелько. — Тому — листочок-два дав, другому ткнув... Спасибі і мені якусь там частину перекинув. Ось трохи залишилось.

І, се кажучи, Омелько витяг із кишені декілька листочків.

Пищимуха не взяв їх, а вихопив з Омелькових рук та мерщій — до світла. Глянув і я. То справді було декілька листочків Пищимухиного позову... Пройняв мене нестямний жаль!

— Чи ти, — кажу Омелькові, — знаєш, що се таке? Хто се писав?

А почім же я знаю? — одказує Омелько.

— Се, — кажу йому, вказуючи на Пищимуху, — он хто писав... Сам з своєї голови викладав... Може, не одну нічку не спав та пригадував, як би краще написати... А ви, йолопи, що осе наробили? — докірливо вичитую Омелькові.

— Вас би так пошматувати, як ви своїм вчинком моє серце пошматували! — скрикнув трохи не з плачем Пищимуха...

Омелько здвигнув плечима і промовив:

— Якби ж ми знали, що воно таке дороге, то, може, і не рвали на цигарки. А то сам стражник каже: "Я думав, — каже, — що в стрісі переховується бонба або рушниця, а воно — дурниця!..". Так і сказав. А стражник же не простий чоловік: всяку всячину знає! — додав нам Омелько.

Пищимуха, наче в нього зуби заболіли, ухопився за голову руками; а ми з Параскою жалісливо глянули на нього та й похнюпилися. Один тілько Омелько, дивуючись, поводив плечима та розводив руками.