* * *
При кінці місяця покликали її знову до канцелярії. Пан директор заявив їй торжественно:
— Моя панно, від завтра ви перестаєте бути членом нашого персоналу. Чи ви сего сподівалися?
— Сподівалася...
— Сподівалися? Ви не знаєте, чому се сталось! — Тут прибрав урядову міну.— Пан шеф і властитель фабрики переконався, що ви зам'які на чин надзирачки. Вас робітниці не бояться і не шанують. Ви ще дитина... так сказати б, у всьому ще дитина... Так, так...
Надзирателька розплакалася.
— Хотя дитина я, але знаю, що ви з мене забажали вчинити! Любовниці шукає собі пан фабрикант! Я свого серця і любові не маю на продаж. Най іде шукати собі таких підлих, що згодяться на єго забаганки. Досить я натерпілася за той місяць у вас. Тоті нечемні і безличні пропозиції, тоті надскакування непотрібні... Ох, пане директор... Я бриджусь такими людьми, бриджуся ними. Бувайте здорові! Дякую за поміч, яку мені подав пан шеф. Дякую!..
Закривши очі руками, обернулася до дверей, щоби вийти. Директор перескочив їй дорогу.
— Але ж, панно моя дорогенька! Я жартував!
— Жартували? — і видивилась на нього здивована,
— Так. Місце не вимовлене... Я хотів вас настрашити. Остаєте у нас і на дальше. Натурально... теє... для пана шефа треба бути інакшою, бо то преці...
— А натурально! — повторила півгнівно і напів з жалем, і, хопивши за клямку, вийшла.
* Прощайте (франц.).— Ред. ** "Мое серце — то вулик..." (нім.).— Ред.
— Панно, прошу вернутися! Маю вам сказати одне словечко тільки! Верніться!
— Прокляті душогуби, розпусники! — крикнула. Але того не почув пан директор.
— Що вона? Збожеволіла? — запитав директора властитель фабрики, що перебував цілий той час в прибічній кімнаті.
— Збожеволіла, ласкавий пане!
— А най їй там! А шкода її! Я б її убрав, як райську птаху. Вона мені закрутила направду голову! Мусить когось мати, коли так гороїжиться. А шкода її.
— От дурна дівка! Може, зловила собі якого студента або бідного урядничину та й панькаеться з ним. А буде колись того жалувати!
— Але гарна, бестійка, хоч малюй!
* * *
Вона загадала покинути тоту фабрику трикляту хоть би і зараз. Ту для неї отвираеться пекло. Осоружний був їй директор з огидними чемностями, яких було від послідньої розмови і її енергійного виступу таки дуже багато. Осоружний став і фабрикант, котрий являвся у фабриці щодня і видиЕЛював на неї свої вибалушені очі. Осоружне все до-кола...
Тепер от вечором вона поїде до панства Р., у яких є діти до науки й виховування. Знакомі посилали її до того дому. Платня славна, було би з чого помочи мамі і тітці. Дім хороший, порядний. Най тільки дістане ту лекцію, зараз покине фабрику. Се ж і заняття не для неї, дочки бувшого учителя людового*, що, померши, не оставив їй грошей, тільки доволі обширну освіту і защеплені в глибині серця засади чесноти та любов правди.
Вона їхала електричним трамваєм і була вже близько вулиці, де мешкали панство Р. Серце її било надією. Нараз здригнулася. До вагона ввійшов він*— фабрикант. Нині якось не їхав повозкою, як звичайно. Ну, виїмок нині. Побачивши її, вклонився чемно і поважно, удаючи, що не знає о заходах свойого посередника зглядом тієї хорошої женщини. Вона відклонилася рівно ж чемно і подумала: "От, і він тут! Але що мені там! За пару днів не знаємося більше! Ото буде радість, радість!"
А він думав: "Куди вона так їде? Певно, до свого любчика. Певно, на сходини. Я направду цікавий видіти Ромео сеї новітньої Юлії...1 Але не випадає. В, усякім разі, мушу знати, де вона їде..."
Купив білет і сидів, немов не звертаючи уваги на свою робітницю.
Незабаром висіла з вагона. Він зіскочив також неспо-пережено і, побачивши комісіонера, приступив до нього:
— Бачите тоту даму он там? Ідіть за нею, слідіть її. Мушу знати, до кого вона пішла. Ожидаю вас у café "Metropol" *.
— Служу ласкавому панові! — сказав комісіонер і кинувся в скок за гарною дівчиною.
Ввійшла до одної камениці. По камінних ступенях вийшла на другий поверх, вишукала число дверей і задзвонила. Комісіонер станув при дверях іншого помешкання, удаючи, що когось вижидає. Двері не відчинилися, тільки віконце в дверях. Комісіонер чув розмову.
— Хто там?
— Тут панство P.?
— Тут, а чого вам?
— Хотіла б я поговорити. Зачуваю, що єсть лекція. Приходжу від знакомих панства К.
— Від К.? О, яка ж велика шкода! Передвчора, власне, прийняли ми домову вчительку. Яка шкода! І мамця буде cero жалувати. Тепер нема нікого дома, лиш я. Ах, яка шкода! Прошу кланятися від нас панству К. і сказати, що запізно, бо місце вже заняте!
— Adieu!
— Adieu!
— Зайняте вже, пропало! — шепнула до себе дівчина і притьмом пустилася по сходах. За нею послугач.
Перед каменицею стала. Де тепер іти? Значить: на дальше у тій проклятій фабриці, а як не послухаєш їх під-шептів, то зупинишся на леду! Гарні речі! .
Ішла дальше. Думки напливали роєм. "Ні, я не можу остати в тій фабриці! А без того я не в силі ані запомочи маму, ані бідну тітку... О, проклята красото, причина мойого лиха і скорбот!,. Але ні! Чом же я не маю пожити гаразд?.. Я молода, сдіт широкий, веселий, так усміхається. І він — такий милий — такий вуж — так ласиться... Я його так люблю, так люблю..."
Гадки мішалися. "Іду там, де він часто пересиджує. Перейдуся попри кофейню над дунайським каналом..."
Пішла. В голові її палило.
А вода — каламутна вода в ясну днину — вода тота, спокійненько пливуча, манила її. Так вона почула нараз непе-реможений нагін-потяг до тієї води...
* Кафе "Метрополь" (франц.).— Ред.
До café "Metropol" влетів комісіонер.
— А де вона пішла? — запитав півголосом фабрикант.
— На ратункову станцію!
— Де?.. Чого?.. Як то?
— Скочила в Дунай. Поліцай ледве її витягнув. Жива, натурально... Я навіть не сподівався, що таке станеся, а'то був би перешкодив. Нагло склалося...
Розповів усе дочиста.
— А то дурна раз, гей, дурна! Чи потребувала сего. Була би пані... Така красна, а така, така...
— І була би щаслива!—додав комісіонер, глянувши значучо на фабриканта.
Відгадав його думки...
Відень 1901 р.