Отже, очевидно і на жаль, не Кияниці судилося виправляти "помилкові тези Хвильового", для цього ми радимо притягти більш марксистськи грамотних людей.
Але справа не в Хвильовому, справа в вульгарному марксизмі, фундатором якого в умовах української дійсності є тов. С. Пилипенко. Справа тут у тому, що цей "марксизм" має свої соціальні коріння, що його продиктовано куркулем.
Але покиньмо Кияницю: ясно, з ким ми маємо діло і як ми мусимо ставитись до його критичних етюдів. Давайте ще, хоч на хвилинку, зупинимось на другому учні Пилипенка. Ми говоримо про С. Щупака.
Цей товариш, на радість, менш наївна людина. Але й він демонструє ту ж відсутність знайомства з мистецтвом, як і інші його однодумці. С. Щупак "все прекрасно знає" (його любима фраза), і він, здається, не претендує на роль дослідника європейських просторів. Шкода тільки, що й він шкодить молодому мистецтву і саме своїм писарським підходом до справи. Щупак гадає чомусь, що без писарів пролетарська література ніяк не обійдеться, і це його підштовхує на утворення своєї власної групи.
Ми, звичайно, нічого не маємо проти того, щоб і цей товариш приймав активну участь у мистецькому рухові, навпаки, раді будемо такому доброму сусідству. Але ми ставимо вимогу:
— Ти хочеш мати справу з мистецтвом — іди, "добро пожаловать", можеш бути й не художником, але ти мусиш бути знавцем мистецтва. Отже, мандруй до книгозбірні, діставай відповідну літературу й вивчай цю галузь. Бо для мистецтва писарів не треба.
Щоб не бути голослівним і не сумніватись у писарських здібностях тов. Щупака, посилаємо читачів до його статті в газеті "Пролетарська правда".
От вам примірна постановка питання:
— "нам відомо, що дехто з товаришів Хвильового, перебуваючи в Києві, не цурався і того, щоб намацати грунт для утворення у Києві групи своїх симпатиків".
Чи не нагадує вам ця цитата гоголівських "приятних" дам? Нагадує? А нам от вона нагадала статтю Луначарської з журнала "Октябрь", де описано враження від наради пролетписьменників:
— "нет, эти люди положительно неугомонны, — сказала ярая сторонница Воронского, взглядом ища у меня сочувствия и пожимая плечами".
Чи не намацує ваше вухо деякої співзвучності в цих слівцях: "сторонница" й "симпатики"?
— "Ах, что вы говорите, София Ивановна, — сказала дама приятная во всех отношениях и всплеснула руками".
— Далебі, "Анна Григорьевна", тов. Щупак, ми цілком серйозно говоримо.
"Да поздравляем вас: оборок более не носят: на место их фестончики".
— Що ви кажете! — скрикнула Луначарська, а за нею і Щупак:
— "вот послушайте, — говорит Демьян Бедный своим прекрасним остроумным языком. — Так ясно и просто. Никаких споров. О чем тут спорить? Разве для каждого не несомненно, что только поворот человечества к коммунизму в этом смисле даст ему настоящую победу над рабством необходимости. И напряженный взгляд массы (цебто пролетарських письменників) сверкает стальной решимостью".
Чуєте, — "стальной решимостью", бо ж усе "так просто и ясно", навіть плакати хочеться від "умиления". Такий же точнісінько підхід до складних проблем мистецтва ми зустрічаємо й у тов. Щупака.
— "Той, хто стає на новий організаційний шлях Хвильового, той мусить підписатися і під "Камо грядеши".
Який це організаційний шлях? Де це Щупак чув про нього? Чи не від дами "приятной во всех отношениях"? Не плужанин — а прямо тобі кумушка!
Хоч наша лопанська столиця і не дуже до столиці подібна, але в даному випадкові ми маємо право зітхнути:
— Ех, матушка провінція!
Як бачите, і від цієї фрази, підкресленої, до речі, несе тими ж "симпатиками". Ніхто вже тепер не сумнівається, що Хвильовий у своїх памфлетах має дві сторони: одна безсумнівна — це критика масовізму, і друга, як дехто каже, — "парадоксальна", що за неї поки що може відповідати сам Хвильовий: це — теза про азіатський ренесанс. Очевидно, оскільки в одній книзі зійшлися такі тези, оскільки прихильники нового організаційного шляху (а такий єсть, тільки не такий, яким він здається "Пролетарській правді") не обов’язково мусять "підписуватися й під "Камо грядеши". Ми гадаємо, що й тов. С.Щупак, як і всякий толковий писар, розуміє це, але він не міг інакше сказати, як сказав, бо всі його виступи зводяться до того, що єсть якісь "прихильники", єсть якісь "симпатики", хтось комусь стоїть в опозиції і т. д., і т. п. Словом, він хоче пограти й на себелюбстві дурачків, які, не розкумекавши, в чому справа, забунтують проти "загірних комун" і підуть у симпатики до Щупака. Хай на нас не ображається голова київського "Плугу", але ми йому не довіряємо й у його ідеологічній класифікації літературних груп. Бо ж він так недавно агітував за співробітництво з тими, кого сьогодні він відносить до "найправіших кіл". Не думаємо також, щоб він "погнушався" і ненависними йому панфутуристами… коли б вони пішли до нього в "симпатики". А взагалі, скажемо так:
— Який сенс у тому, що Щупак "довіряє молодим силам", коли від цього довір’я дуже мало користі?
Такий другий учень вульгарного марксизму, але й він по суті в лабетах глитая.
І тому зовсім нема нічого дивного, що поспіх пролетарського мистецтва для літературних масовиків полягає в тому "діловому календарі", де під рубрикою "історичні події" поставлено й день народження Хвильового. Нічого нема дивного, що якийсь Ф. Я. з газети "Пролетарська правда" таку наводить критику:
— "О. Копиленко, тепер це вже видно, не просто випадкова, бліда зірка в якомусь другорядному сузір’ї. Це — справжня зоря першої величини, і то зоря з самостійним світлом!"
Може, для задрипанок О. Копиленко і є зоря "першої величини й то з самостійним світлом", але для нас він і гарний письменник, який подає надії. І потім: навіщо "бить стулья"? І потім: навіщо робити ведмежу послугу молодому мистецтву? Добре, що Копиленко тільки посміявся з цієї рецензії. Ну, а що, якби він "возомнил о себе"?
От до чого доводять гасла вульгарного марксизму. І коли Шмигельський скаржиться в тій же "Пролетарській правді", що не знає, за ким йому йти, ми його розуміємо і співчуваємо йому. З одного боку, він читає газетну замітку, з якої довідується про асигновку державою мільйона карбованців на видання усього Л. Толстого, а другого — йому пропонують покинути вивчення англійської політекономії, бо й без неї ми можемо розпізнати класовий підход Могилянського. З одного боку, він чув, що Жеромський за свій "більшовицький" роман "Перед весною" одержав від президента Польщі прекрасну віллу, з другого — йому втлумачують, що талант — це вигадка "Олімпу", і цього таланту розумний політик ніколи не буде задобрювати на бік свого класу, бо справжня художня література це та, що на паркані.