— Філософічні твори В. Поліщука — то є зібрання шаблонних думок, які треба висловити в короткій і одривочній формі і які, на жаль, розтяглися у триаршинні поеми.
Але можна сказати й так:
— В. Поліщук — то є просто класичний афоризм із держвидавського "ділового календаря".
Ми гадаємо, що друга формуловка краща, хоч би своїм динамізмом… І незважаючи на чужоземне походження.
А втім, покиньмо фехтувати полемічною шпагою: коли когось цікавить, як ми будемо відштовхувати ті чи інші особисті напади, хай улаштовує турнір: ми з охотою приймемо в ньому участь. А зараз давайте подивимось, чи не виглядає зі сторінок останнього "твору" нашого "автора" обличчя "військового фершала" і… і… Словом, далі буде видно.
Почнемо з першої статті, що зветься "Завдання доби". Завдання такі: "1) на міжнародний терен! 2) машинізація, 3) динамізм, 4) матеріалістична мова, 5) мистецтво для працюючих". Завдання, як бачите, "оченно сурйозні". Отже, спитаймо, як їх розв’язує "гарячий воїн революційних битв Октября" ("militant ardent etc").
Словом, було так: було три періоди і прийшов четвертий. В першому періоді був Котляревський та інші, в другому — Драгоманов і Франко, в третьому — Леся Українка й Коцюбинський із модерністами. Перший "не цурається свого", другий характеризується тим, що "ми повинні бути культурні і свідомі національно", а для третього характерне: "у нас може бути так, як у Західній Європі". Що ж до четвертого, то поки що почекаємо.
Ну, так як вам подобається це поділення? На наш погляд, воно дуже "вумне". Справді, хіба письменники поліщуківського другого періоду не брали на себе завдань письменників третього періоду? Хіба Драгоманов і Франко не користувалися з "Європейських сюжетів"? І, навпаки, хіба Леся Українка не закликала до культурності і свідомості національної? Звичайно, в нюансах "мужня жінка" відрізнялась чимсь од мудрого галичанина, оскільки вона належала до молодшого покоління: але ці нюанси не судилося підмітити нашому верлібристові. Його ж поділення — це просто малописьменні етюди.
"Але зараз, після Жовтневої революції, — пише далі "сельдяной буян", — наступає четвертий період. — Ми не тільки вміємо взяти дещо із Заходу, але ми маємо (підкреслення його ж) і знаємо, що дати свого оригінального в світову скарбницю".
Та невже? Так-таки й маємо з підкресленням? От "сторія"! Чи не "Європу на вулкані"? Ні, каже Поліщук: "ідею пролетарської революції, втілену в своєрідні культурні та літературні форми"! От бачите що! А ми й не знали досі! Словом, каптьор вносить пропозицію влаштувати "соревнование" зі штабом світової революції — Компартією. Що ж, пропозиція непогана.
Але хто ж із нас буде вносити цю "ідею" до вищеназваної "скарбниці"? З брошури видно, що всі сучасні українські письменники до цього не здібні, бо хоч дехто з них і має цю "ідею", але формально всі вони або Надсони, або Пільняки, або неокласики. Залишається авангардний верлібрист Поліщук… та почасти Пилипенко… чи то пак плужани. Очевидно, вони й мусять наробити репету в "світовій скарбниці". Ідея, як бачите, варта уваги. Словом, дайош тов. Петнікова — і "нікоторих гвоздьов"! На те ж він і вчив чужоземні мови, щоб перекладати… чи то пак заробляти гроші. І потім, хіба ви не знаєте, — "скандінавська література завоювала собі місце на світовій арені". Поліщук за це цілком відповідає, бо він чув дещо і про Гамсуна.
Але, хоч як хоче "показати себе" "з розмахом" наш "автор", — все-таки треба його попередити:
— Не поспішай, друже, а то захекаєшся! Скандінавці тоді завоювали Європу, коли дали "Вікторію", "Пана", "Голод" і т. д. Одним "дайош Європу" не візьмеш, брате! "Своєрідна дифузія" виллється в ту саму "дифузію", яка підстерегла жабу, що уподоблялась волові. Пам’ятаєш цю байку?
Звичайно, "творити міжнародне товариство друзів української культури" завжди можна, але тоді "четвертий період" буде характеризуватись перекладами на європейські мови письменників попередніх "періодів"… і, можливо, перекладами… межигірських творів. От у чому сіль!
Словом, перше завдання "на міжнародний терен" і "дайош Європу" тотожне завдання деяких інтелектуально пересічних "хатян". Недарма В. Поліщук, як справжній звульгаризований "неохатянин", привіз із Європи "котелок і джимі".
В своїх статтях ми вже говорили, як ми розуміємо Європу. До чого ж убого звучить тепер ця неписьменна трактовка Заходу. Коли вірити "ахтанабілеві" сучасності, що ми переживаємо "четвертий період", то, наперекір хлестаковщині, він буде характеризуватись — учобою, поглибленням, утворенням своєрідних зв’язків із культурно-революційними традиціями українського та європейського минулого. Передостаннє покоління українських письменників мало не вийшло на Захід. Наше покоління, в силу багатьох причин, навряд чи вийде. Наступна генерація мусить вийти й саме з ідеями пролетарської революції. Але для цього треба негайно покінчити і з хлестаковщиною, яка, по суті, являється елементом модернізованої "Просвіти".
Словом, коли б "гарячий воїн революційних битв Октября" ("militant ardent etc"), замість писати триаршинні поеми та розкидати "революційну" тріску", почитав хоч трохи Леніна, то він би вичитав із нього чимало корисних для себе удумок.
II
Але яке ж друге завдання? — Друге?. Звичайно, "машинізація". Тут Поліщук виступає в ролі, так би мовити, машиніста. Тут "сельдяной буян" намагається доказати, що "другою основою нашого існування є базування на енергетиці України та справі машинізації нашого життя".
Що ж — думка непогана. Читали ми її не раз хоч би в тому ж "Українському економісті". Але при чому тут Поліщук?
— Як при чому? "Хіба не панує думка, що українська культура — це село, а місто — це російська культура"? От коли ми цієї думки позбудемось, тоді й "машинізуємо життя".
Боже мій, який абсурд! Яка трьохетажна галімаття! Тільки "гарячий воїн" і здібний так мислити. І справді, оскільки українське місто завжди було за садибу русифікації, остільки населення знало його тільки за такого. Тепер же, коли воно взяло на себе роль провідника українізації, і населення почало придивлятись до нашої культури.