* Реквізит (іт.).
Занепад і досконалість
Усі згадані ознаки лиш позначають контури роману, вказуючи, так би мовити, рівень моря на його континенті. Над ним вивищуються інші ознаки, які зумовлюють більшу чи меншу висоту твору.
Структуру романного організму утворюють найрізноманітніші деталі. Це можуть бути тривіальні загальники, узвичаєні серед обивателів, і найглибші спостереження, які можна видобути, лиш занурившись у глибинні шари життя. Якість деталі залежить від рівня книги. Для великого романіста перший план його героїв не головний. Він немов заглиблюється в кожного й повертається назад на поверхню, стискаючи у жмені глибоководні перлини. Тим-то його важко зрозуміти пересічному читачеві.
На початку еволюції жанру добрі й погані романи не так різнились між собою. Оскільки нічого ще не було сказано, то одні й другі мали розпочати з розповіді про найочевидніше. Сьогодні, у велику добу його занепаду, добрі й погані романи різняться куди більше. Отже, з'явилась чудова, хоча й трудна нагода для створення шедеврів. Адже лиш легковажний розум міг припуститися такої помилки — вважати добу декадансу цілковито несприятливою. Скоріше навпаки: найзначніші твори завжди були витворами доби занепаду, коли поступово нагромаджуваний досвід до решти оголював творчі нерви. Занепад жанру, як і раси, дається взнаки лиш на пересічних творах та людях.
Це змушує мене, досить песимістично налаштованого щодо ближчого майбутнього мистецтва, як і світової політики (але не щодо науки чи філософії), вважати, [301] що роман належить до однієї з рідкісних ділянок, які ще здатні плодоносити, можливо навіть перевершуючи всі передніші врожаї. Є всі підстави зробити висновок, що як традиційне жанрове виробництво, як розроблювана рудня роман вичерпався. Потужні поверхневі жили, доступні для виробітку, виснажилися. Втім, лишилися приховані жили, ризиковані глибинні розробки, де, можливо, криються кращі кристали. Але це робота для духу добірної меншини.
Вищої довершеності, яка звичайно досягається останньої години, романові досі бракує. Ні його форма чи структура, ні його матеріал не зазнали ще остаточної кристалізації. Щодо матеріалу, то тут є деякі підстави для оптимізму.
Матеріал роману — це, властиво, психологія уяви. Вона робить поступ рівночасно з двома своїми посестрами — науковою психологією та психологічною інтуїцією, якою ми повсякдень користуємось. В останні півста років в Європі чи не найбільший поступ зробила наука про душу. Нарешті започатковано наукову психологію, незнану в передніші часи. Воднораз із нею набули розвитку рафінована чутливість щодо ближнього і розуміння власного внутрішнього світу. Цим психологічним знанням, здобутим чи то науковим, чи спонтанним шляхом, роман великою мірою завдячує свою поразку. Письменники, яких ще вчора визнавали видатними, сьогодні здаються наївними, оскільки читач куди обізнаніший за них у психології. (Хто знає, чи не тим же спричинена і політична криза в Європі, куди глибша й тяжча, ніж то здається? Хто знає, чи не несосвітенній тупості громадян завдячують новочасні держави своє існування?)
Іншим спорідненим феноменом є знехіть до читання класиків історичної науки. Психологічні обгрунтування, до яких вони вдаються, ми розцінюємо як недостатні, непереконливі й невідповідні нашим рафінованим смакам.
Чому ж ці здобутки психології не використовуються в романістиці та історичній науці? Усвідомлюючи свої бажання, люди завжди задовольняли їх. З достатньою вірогідністю можна стверджувати, що в ближчому майбутньому найбільші інтелектуальні емоції нам обіцяє не тільки філософія, а й історична наука та роман. [302]
Психологія уяви
Ці нотатки про роман виказують вперту тенденцію до безвіку, тож настав час якнайрішучіше покласти їм край. Сказано достатньо. Досі я прагнув у своєму викладі широких узагальнень, уникаючи будь-якої казуїстики. Власне кажучи, в естетиці, як і в моралі, загальні принципи — це лиш узагальнення конкретних випадків. Тут лежить неабияка спокуса, але не треба забувати, що це сфера безвічного. Тому слід виявити розважливість і зупинитись.
Проте я хотів би зробити останню заувагу. Я вже зазначав, що матеріалом роману є, насамперед, психологія уяви. Пояснити це в кількох словах нелегко. Прийнято вважати, що психологічні явища, як і експериментальна фізика, спираються на факти. Тому лишається тільки спостерігати і відтворювати людські душі в їх розвитку, а не уявляти чи вигадувати психічний світ, як уявляють і вигадують геометричні фігури. І все-таки втіха від читання романів має зовсім інше підґрунтя.
Коли романіст змальовує психологічний процес, він не прагне піднести його нам як низку фактів (хто може гарантувати їх реальність?), а вдається до сили унаочнення, подібної до тієї, що уможливлює математичне мислення. І не кажіть, що описаний процес видається нам переконливішим, коли нагадує дійсні випадки з нашого життя. Романістові негоже спиратися на випадковий досвід того чи іншого читача. Згадаймо-но, що особлива привабливість Достоєвського в екзотичності його героїв. Навряд чи котромусь читачеві з Севільї доводилося коли-небудь знати людей з такою хаотичною і бентежною душею, як Карамазови. І втім, хоч би який невразливий він був, психічний механізм цих душ видається йому таким неминучим, таким очевидним, як доведення геометричної теореми, в якій ідеться про ніколи не бачені тисячокутники.
Дійсно, в психології, як і в математиці, існує очевидність a priori, що в обох випадках уможливлює уявні побудови. Де закони існують лиш для фактів і немає закону уяви, будувати неможливо. Це було б звичайнісінькою безглуздою примхою.
Через незнання цього робиться дивний висновок, що романна психологія тотожна реальній, тож авторові [303] вільно її копіювати. Таке примітивне тлумачення звичайно називають реалізмом. В мої наміри не входить обговорювати тут цей заплутаний термін, який я завжди вживав у лапках, піддаючи сумніву. Але хто не погодиться з його неспроможністю, завваживши, що його не можна прикласти навіть до тих творів, яким завдячує свою появу цей термін! Персонажі цих романів настільки відмінні від реальних людей, що якби навіть вони існували насправді, то анітрохи нас не зацікавили б. Романним образам зовсім не обов'язково уподібнюватись реальним; досить того, що вони можливі. Лише психологія можливих душ, яку я називаю психологією уяви, важить для цього літературного жанру. Що ж до намагання роману дати психологічну інтерпретацію реально існуючих типів та соціальних кіл, то це тільки одна пікантна його риса, та й годі. (Не будемо зараз з'ясовувати, чому цей літературний жанр здатний увібрати таку кількість чужих мистецтву елементів. Чого тільки немає в романі — наука, релігія, риторика, соціологія, естетичні погляди! Але хоча все це й міститься в романі, воно не має якогось окре-мішнього значення. Іншими словами, у творі може бути яка завгодно соціологія, але сам роман не може бути соціологічним. Питома вага сторонніх елементів у творі залежить зрештою від таланту автора. Це питання, либонь, належить до казуїстики, тож облишимо його).