Думи мої, думи мої...

Страница 2 из 12

Вишня Остап

А от такий собі, — може, великий, може, невеликий, — артист, як Золотаренко, він грав з пошаною до великого твору Котляревського. І виграв! І переміг Саксаганського! Переміг, може, не талантом, а любов'ю! Не свідомо, думаєте? Ні, свідомо! Я дивився в очі возному — Золотаренкові, і я бачив, він розуміє те, що робить. І я радів. Я радів тому, що я вбачав у Золотаренкові велику душу нашого народу! Скільки ж їх іще єсть, отаких Золотаренків, у нашого народу! Які ж ми багаті!

Була Наталка (Онипко), був Петро (Осадченко) Виборний (Моровщик), Терпелиха (Хмельницька), Микола (Онипко С. І.).

Спасибі їм! За віщо, спитаєте? За майстерство? Ні! Поки що нема, на жаль, Заньковецької, Садовського, Саксаганського! Спасибі їм, полтавчанам, за любов до "Наталки", за молодість спасибі їм! А раз є молодість, тоді єсть усе!

Російська література.

Пушкін, Гоголь, Лермонтов, Толстой, Достоєвський, Чехов, Остро'вський, Горький.

Преклоняюсь...

А преклоняючись, хочу, щоб їх — усіх!!! — знав народ руський.

Може, я помиляюсь, але чогось думається, що маса народу руського не знає їх, своїх дивних письменників!

Не знають їх, на жаль, так, як знають нашого Шевченка!

А їх же треба знати!

Можна, звичайно, сидіти й пишатися, маючи Пушкіна, Гоголя і інших (у шафах), великий труд берегти їх, їхні традиції, — та треба ж уже вперед! Інакше вони образяться!

Люблю я Твардовського, люблю ленінградського Сашу Прокоф'єва.

Що зробив, по-моєму, Твардовський?

Він узяв свого Васю Тьоркіна за руку і пішов із ним вихилясом по всій Росії! Нате! Ось який він! А це ж ви — народ! Отакий хороший народ! А ви цього й не знаєте! Читайте!

Може, якраз Вася Тьоркін примусить любити літературу!

У мене навіть завірально-страшні думки з цього приводу.

Ви припускаєте таку картину: Вася Тьоркін бере за руку Олександра Сергійовича Пушкіна, веде його до селянської хати, ніжно, штовхає в хату і хитромудро говорить:

— Познайомтесь! Олександр Сергійович Пушкін! Прошу любить і жалувать!

От хто, по-моєму, Твардовський!

Іще одно: а Саша Прокоф'єв сидить у Ленінграді і карбує поетичні червінці.

— На! На! На!

Добре йому, маючи Пушкіна, Гоголя і всіх за спиною, робити це!

А хай би сам спробував. А я його, Сашу Прокоф'єва, ладозького мужика, люблю за талант, за чесність... Те, що він сидить і карбує, хай карбує! Народ позбирає його червінці.

Дорогий Олександре Андрійовичу Прокоф'єв! Не думайте, що я допускаю, ніби Ви не любите Пушкіна. Не було б Пушкіна, не було б Вас. І Ви це знаєте, і я це знаю. Але люблю я Вас за те, що, карбуючи Ваші червінці поетичні, Ви, благословляючи Пушкіна, ні-ні, та й підморгнете своєю ладозькою безконечно благородною мужицькою мор-р-рдою (цілую її). Ти — барин, а я — мужик...

Не думайте, що я забуваю Чернишевського, Бєлінського, Добролюбова. Я їх не забуваю! Просто, може, мені боляче, що їх у нас нема?.. Ні... Треба дожити до тої думки, що коли вони єсть, значить — вони мої... Не руські, не українські, не німецькі, а мої, народні!..

Слава богу, що я дожив до такої думки!

З січня, 49. Я такий собі Павлушка, селянський син, бігав без штанів по Груні на Полтавщині (недалеко Чернеччина, недалеко Охтирщина, отам, де Монастирщина), бігав, швиряв картоплю, драв горобців (а правильно — горобці!), била мене мати віником і навіть горнятками череп'яними кидала в голову. Спасибі матері!

Потім — освіта. Розірвана освіта (перший учитель Іван Максимович Мовчан, старий дід — і він бив нас лінійкою по руках, а я б тепер, коли б мав змогу знайти ту лінійку, я б її поцілував!).

Потім з Павлушки вийшов Остап Вишня. Письменник. Так як же ж я не буду вдячним за віник і за горнятко матері, за лінійку — вчителеві І. М. Мовчанові?

І я — вдячний.

30 січня, 49. Іван Сидорович Їжакевич! Вісімдесят п'ять літ!

Сьогодні (вісімдесят п'ять літ йому) — свіжий, ясний, творчий!

Що, дорогі тт. художники?!

Богомаз?! Іконописець?! Не наш?!

Хлопчики ви мої! Якби у вас було стільки майстерства, сили, уміння, як у Їжакевича, — як би ми з вами продвинули вперед наше мистецтво! Їжакевич... От уже в кому втілилося горьківське: "Талант — робота!"

Яку гору труда перевернув І. С. Їжакевич! Міліарди труда!

І став, зробився національним художником! Може, навіть несвідомо.

Чую галас: "Націоналізм!" Це — на мою адресу!

Ех, дітки мої! Навіть формально це до мене не чіпляється!

Оті дурні, що кричать "націоналіст!", не розуміють і ніколи не зрозуміють, що я зумів об'єднати любов до мого народу з любов'ю до всіх народів світу!

Я, між іншим, боявся цього. Я думав, що сива шапка зневажливо дивитиметься до тюбетейки!

І який же я був радий, коли відчув, що тюбетейка така ж мені рідна, як сива шапка.

А я — я говорю чесно! — на це не сподівався! Говорю одверто.

І от нате вам: і шапка, і тюбетейка рідні...

15 лютого, 49. Виявилося, що для того, щоб письменник виявив свої глибокі, оригінальні й дотепні думки на папері, треба:

а) по-перше — папір,

б) по-друге — думки.

Як нам переказували, — папір у нас єсть. І багато. Сподіваються, що ось-ось у письменників, котрі хотять бути талановитими і справжніми письменниками, будуть і думки...

Як же ж тоді збагатиться наша література! Це вже потім: переказують, що думки для письменників експортуються з Донбасу, Кузбасу, Сибіру, Ленінграда і т. ін.

Ох і запишемо ж!!!

7 березня, 49. Леся Українка і багато інших — поети не тільки свого народу, а вони поети всіх народів, всього людства, бо вони, крім своєї геніальності, ще й кришталево чесні.

Зло — найбільше — космополітизму в тому, що вони молодим не давали ходу.

Вони, захопивши всі провідні посади в літературі, позбивали на протязі кількох десятків років усі молоді паростки літературні!

Ось у чім найбільше зло!

Те, що вони нас "ущемляли", — то ще не так страшно!

Ну, не видали, зарізали одну-дві книжки Остапа Вишні — ну що ж? Остап Вишня — є Остапом Вишнею...

А от коли молодий приходив до цих спекулянтів і вони його своїм "авторитетним" окриком приголомшували, — оце страшно!

А скільки таких було!

9 березня, 49. Може, я не такий, може, я, ну, як вам сказати, чи недотепний, чи некультурний, але я це мушу сказати. Я був у кіно на "Павлові".