Коли осіла курява, вже не було однієї гармати. Від її уламків відповзали поранені, біля її уламків лежали вбиті. І не вітер, а вогонь, що виривався з жерл, востаннє ворушив їхні чуби, що вже належали землі.
Богдан зірвав з голови пілотку. А в цей час позаду гармашів пролунали постріли і крики. Гойднулося жито, і над ним, строчачи з автоматів, підвелися бліді, скривлені напругою німецькі десантники. Богдан щось скрикнув і, на ходу заряджаючи рушницю, кинувся назустріч автоматникам. Він побачив, як на нього глянуло крихітно чорне вічко.
"Невже це і є смерть? І де? В житі, що дає життя!.."
Він вистрелив вище вічка, упав, біля його очей прошелестів свинцевий дощ. Богдан загнав новий патрон у патронник, зірвався з землі і побіг наздоганяти стрільців, що вже гнали рештки парашутистів.
"А де ж той, що цілив у нього? Біжить чи лежить?.."
Відгриміла, відстугоніла, відстогнала земля. І настала така неймовірна тиша, що не вірилося їй, а вуха самі вибухали то дзвонами, то пострілами, то відлунням моторів. Але це була справжня, чесно відвойована тиша, і тривала вона майже до вечора.
А підвечір зі штабу прийшов наказ відступати, бо німці прорвались на інших рубежах. І увечері дивізія почала відступати на тилові рубежі з смертельно пораненим командиром. Він і вмирав, як жив,— із своєю привабливою, трохи ніяковою посмішкою. У вантажній машині, куди поклали його, шелестіло скошене жито і вбирало його кров.
— Який жаль... Який жаль... Який жаль...— забуваючись, раз од разу повторював начальник штабу.
Чумак притримав на руці кілька достиглих колосків, що стали заважкими йому, і спокійно-спокійно сказав:
— Не жаль мені життя, а жаль цього жита. Ще думалось поле орати. І землі своєї жаль, бо й досі не надивився на її вроду.— І, помовчавши, додав: — Чуєш, стікає жито.
Він чув, як скапувало зерно, і не чув, як по краплині на останній його шлях скапувало життя.
Темнішало небо, потемніло, нахилилося до нього й укрило своїми зорями, які він так любив...
III
Після страшних битв і побоїщ землі треба було змити кров, і тому вночі пішов дощ. Лісовим бездоріжжям, голодні, промоклі, вони пробиралися на схід, не бачачи ні сходу, ні заходу, ні півночі, ні півдня. Втомилися люди, втомилися копі, втомилися думки. По корінні, по чагарниках та по калюжах гупали і шипіли колеса гармат, а дощ шелестів і шелестів над бійцями, ніби оплакував усі їхні втрати, усі їхні болі. Це був тяжкий військовий шлях, не тон, прилизаний, що мерехтів у фільмах. А по тому, легкому, близькому до фільмів ідуть і йдуть ситі, самовдоволені, бундючні завойовники. Побачимо, як ви будете їхати, йти і тікати назад. Побачимо!
І хоча це був тільки початок, трагедійний початок війни, коли й мозок чманів од усього, Богдан вірив, що він побачить і кінець її. Вірив у це і невтомний Северин Фіненко, що тепер тримався Богдана. Северин не засипав його сотнями "чому?". Стиснувши зуби, стиснувши болі, він знав одне: треба битись, і битись не тільки за себе, а ще й за того бійця, що наклав головою. І недарма на плечі Северина тепер погойдувалась німецька з цейсівським прицілом гвинтівка.
А дощ періщить, аж ліс гуде, і нема в одежі навіть рубчика, який би не промок. Обважнілі шинелі тепер, здавалося, були виткані з металевих волокон, залізом наливалися і ноги, а повіки намертво змикав сон. На ходу бійці впадали в забуття, і ввесь цей чорний, шумкий од зливи ліс здавався теж вихопленим із сну. Фіненко лобом вдарився об дерево, чортихнувся, поклав руку на Богданове плече.
— Ти чого? — розплющує набряклі повіки.
— Та поздоровкався з дубом. Уже бачив у сні наші поля, а набив гудзя у лісі. Добре тобі, Богдане.
— Це з чого?
— Ти не куриш, а тут аж вуха попухли без курива. Ех, махорочка-махорка... Богдане, а що б ти зараз їв?
— Помовч трохи, базікало.
— Так тоді знову занесе голову на дерево. Ти б від борщу з сухими карасями не відмовився?
— Не одмовився б і від сухаря.
— А німці навіть шоколад жеруть, набирають удень калорії, а на ніч мастяться кремом. От як їм воюється. А тут усе, навіть документи, промокли. Ти спиш?
— Сплю.
— Я колись не вірив, що, ідучи, можна заснути. Давай викрутимо шинелі.
— Нащо? Дощ не перестав же.
— Не можу без роботи жити і найбільше не люблю лінюхів.
На півгодини дається перепочинок, і всі, крім дозорних та командира батареї, лягають на мокру, що пахне суницями, землю і одразу ж засинають. А дощ іде, а дощ іде, та, незважаючи на нього, сон заносить бійців до їхніх, підмитих сонцем чи накупаних Чумацьким Шляхом, степів та дібров, до сумирних осель, де земля вибухає не вогнем, а цвітом, до матерів, що виглядають їх, і до милогубих дівчат, що тримають на віях і під віями любов.
І тільки двадцятирічному по-хлоп’ячому тонкошийому командирові батареї не до сну і це до спогадів. Він пересовує й пересовує по розгорненій карті світлячок ліхтарика, вириває з неї і вирвати не може хоча б якогось путящого шматка дороги. Тільки болотом треба пробратись Бійці проберуться, коні теж. А як гармати? І йому вдається, що його плечі тисне не мокра шинеля, а всі три гармати, що збилися докупи в темряві.
— Не пройдемо тут, товаришу лейтенант? — нахиляється до карти кремезний командир гарматної обслуги.
— Болото,— зітхає лейтенант і гасить ліхтарик.— Колись на нашому болоті росли водяні горіхи, і ми їх їли. Ти не ласував таким добром?
— Ні, тільки десь вичитав, що це релікти дольодникового періоду. Коли б хоч із миску цих дольодникових реліктів,— і тихцем запитав: — Може, вас почастувати горілкою, щоб трохи зігрітись?
Командир здивувався:
— Де ж ти її дістав?
— У німців.
— Багато її в тебе?
— Та грамів триста знайдеться.
— Тоді не будемо пити.
— Чому?
— Бо всіх нас залишилося тридцять, а що десять грам на слов’янина?
Від дороги чалапають дозорці.
— Як там? — з надією запитав лейтенант.
— Усе їдуть і їдуть.
— І на губних гармошках грають, щоб не заснути.
— Що ж, будемо будити бійців.
Знову загупали по корінні, зачмокали по калюжах колеса й копита, і знову на ходу засинали бійці і навіть у сні прямували на схід.
— Ти спиш, Богдане?
— І сам не знаю. Ноги наче йдуть, вода з шинелі дзюрчить, а гвинтівка палить плече.