Першою думкою було розшукати чи додзвонитись до Хворостенка, Та гору взяла давня обережність, і він подався на пораду до Антона Антоновича Пасикевича. Це теж не велике щастя мати такого порадника і друга, краще б він був собі десь у небутті. Та свою біду і громом не приб’єш — от і живе поруч такий собі Пасикевич, з яким тебе одним мотузочком зв’язала доля.
Думати про долю ніколи не пізно, і він, повертаючи з вулиці в вулицю, думав про неї, і тепер на заклопотаному обличчі завуча поєднались зажура давніх років і сьогоднішній невпокій. Не легко, не рівненькою доріжкою пробігло його життя. Юність минула на старенькому єпархіальному заводі, де свічковий лом, віск невбілений, недогарковий, жовтий, фузовий і саморобні братські свічі проходили через воскобілильню і в руках майстрів ставали тими свічами, що ставилися перед образами святих і в головах мертвих.
З цього заводу його дорога двоїлась до позаштатного жіночого монастиря, де були не тільки смиренні послушниці, і до тих поповичів, які в церквах співали: "Боже, царя храни",— а на вечорах мріяли про гетьманщину. Тут він і зустрівся з Пасикевичем, що вибився на управителя в багатого попа, який через свою загребущість служив і господарював на двох парафіях, мав два чималих маєтки і навіть власну каплицю, в якій дотрухав його попівський рід.
Шельмуватий і веселий Антон Антонович старався не вдаватись до судів, не битися і не штрафувати дядьків та тіток за спаш чи якусь шкоду. На збитки відповідав збитками. Ось, приміром, весною на попівських левадах жінки розстелили вибілювати полотна, а він і промчить огирем по цих стежинах, вибиваючи в них підковами діри і вибиваючи з жіночих очей сльози. Так він і в себе робитиме коли з управителя вискочить хоч на півпанка.
І коли з минулого Меркурій Юхримович заніс у свою пам’ять образ воскової свічі, то Антон Антонович — стежини полотна, побитого підковами.
Він, Меркурій Юхримович, придивляючись до діянь і розкошування Пасикевича, теж подумав паламатись на управителя, та на його шляху трапилась добра людина, вона пораяла взятися за книгу і допомогла вступити до вчительської семінарії. Хоч і нелегкий учительський хліб, але він не обтрушує сльози з мужицької душі.
А потім було як у казці: чим далі, тим гірше, це, правда, з позицій сьогоднішнього дня, від якого треба наглухо ховати вчорашній день.
У громадянську війну, коли на Україні захиталися настрої між гетьманською булавою і "Капіталом" Маркса, Меркурій Юхримович і Антон Антонович кинулись не до Центральної ради, а до наказного отамана і першого генерального осавула Івана Полтавця-Остряниці, який спирався на козацтво і тільки в ньому вбачав могутність держави, що має плекати націоналізм і мілітаризм. Наказний отаман рішуче виступив проти "старих пасивних іконостасів" із Центральної ради, які бавилися в демократизм, і не крився зі своєю мрією стати гетьманом суверенної соборної великодержавної України в межах хоча б Київської Русі князя Володимира.
"Чим була Україна до цього часу? — звертався Полтавець-Остряниця до своїх однодумців.— Україна була нацією, що складалася з тридцяти мільйонів рабів і жменьки донкіхотів. Отже, щоб вирватись із цього стану, Україна потребує національного диктатора!" І прозоро натякав, що таким диктатором може бути він.
Україна розпорядилася інакше — викинула новонародженого претендента на гетьманство аж у Мюнхен, де він став отаманом ради генеральної старшини і почав хапатися за все, що могло принести хоч сумнівну славу і безсумнівні гроші. У гонитві за ними він ще в 1923 році зв’язався з Гітлером у Німеччині і з Фордом в Америці, обіцяючи йому на Україні "перші концесії на автомобільні поставки і відкриття своїх філій".
Краще було б пристати до самого біса, аніж до цього невиспілого диктатора... Та що було зроблено, того не вирубаєш і сокирою...
Відриваючи од себе минуле, Меркурій Юхримович оглянувся довкола. Скрізь за тинами в золотій задумі цвіли соняшники, до похилених батьківських голів тяглися дитячі, і спокій селянських родин стояв на їхньому доброму цвіті. Завуча взяв жаль за тим часом, коли і в городі його батька цвіли соняшники, а він, малий Меркурій, ще й гадки не мав про політику, що так схожа на людоїдку: кого вона тільки не перемелює у своїй пащеці?
От хіба йому хочеться топити Романишина? Але якщо хтось перший тицьне пальцем на того жовтодзюба, то що тоді подумають про завуча? Тому й треба розкручувати й розкручувати кола пильності. На них має вистояти твій хиткий човен.
Пересипаючи думки, як пісок у жменях, він підійшов до нового будиночка, де тепер проживав Антон Антонович. Усі хатні двері були відчинені, і він ще з сіней побачив у другій кімнаті напівроздягнену Антоніну Аполлінарівну, яка, звісивши ноги з ліжка, смакувала суницею.
Вгледівши гостя, господиня сполохано зойкнула і почала рукою прикривати поопадалі груди, біля яких не лежали ні свої, ні чужі діти. Її перса завжди бентежили й хвилювали Меркурія Юхримовича: хоч були вони опалими, та з-під самого низу незвично вививалися вгору, вбиваючи в блузку крихітні пуп’янки сосків.
Меркурій Юхримович миттю опинився біля господині, поклав свою руку на її занепокоєпі пальці, що стягували блузку, і замурмотів:
— І нащо ховати таке добро?
— Двері! — аж у сіни пустила звужений погляд, над яким злякано билися вії.
Він прислухався до дверей, а руку низько опустив під блузку, до того вививання, що так дивувало і непокоїло його. Треба ж природі отакечки відрізнити її від іншого жіноцтва.
— Божевільний! Зараз Антон прийде! Відійди! — зашипіла, і насварилась, і усміхнулась перелюбцю наляканими очима, що теж через революції і контрреволюції не зазнали справжнього кохання: не дуже їй, високій дворянці, хотілося виходити за вкороченого Антона, та довелось.
Він одійшов од ліжка, двоячи погляд на двері і на її груди, що задихали неспокоєм.
— А де ж твій?
— На річці. От-от має над’їхати.
— Поки він над’їде... Я двері зачиню.
— Ні, ні, не треба!
— Але чому, Тоню? — благав обличчям і руками і відчував, як від жаги пересихають уста.
Антоніна Аполлінарівна нарешті впоралася з дрібнотою ґудзиків, що заблищали на зеленій блузці, як роса на траві, благально підняла вигнуті вії: