З млина прийшов Іван. На лицях його догорали рум’янці любові.
— Ти ще не даєш спочинку голові?
— Як дехто ногам.
Іван, згадуючи свої щасливі хвилини, посміхнувся:
— Як ниньки в млині гарно!
— Там полководці завидують тобі?
— Таки завидують. А знаєш, ночами зараз недалеко від греблі все кружляє табунець диких качок. Здається, от-от їх затягне під млинове колесо, та в саму останню мить вони вихоплюються на чистовод і знов починають ту саму гру.
— Ти не туманиш?
— Піди подивись.
— І піду! — Богдан кидає усі конспекти й швидко починає одягатися.
— Ти збожеволів?! Уже ніч! — гримнув Іван.
— Може, цієї ночі відлетять качки, то треба ж подивитись на живі крила.
Іван сардонічно посміхнувся:
— Як добре, що я покинув писати поезії — все менше залишилося дурості на півкулях головного мозку...
Через річку, недалеко від греблі, місяць перекинув золоту сітку, і на її вічках з’являлися качки. Вони справді мало не підпливали до млинового колеса, потім круто повертали на чистовод і знов умочували крила в місячний неспокій. Хтось вийшов із млина, качки занепокоєно закрякали, але навіть не злетіли, а тільки подалися далі від греблі, і там захлюпотіла чорна осіння вода.
"Не спить по ночах птиця і любов..."
Але що ти знаєш про любов? Може, і на неї треба дивитися простіше? І він знову почав придивлятися до качок, що загойдались на місячній доріжці.
За млином обізвались скрадливі голоси:
— Де ж вони?
Біля самої гатки вовтузяться. Де знайшли собі жировисько? Такі дурні чогось стали.
— Бо ніхто не полює на них.
— Ви своїм дуплетом їх півдесятка вкладете.
Богдан упізнав голос Пасикевича, збагнув усе і, знайшовши якусь ломаку, берегом побіг до качок. Не сподіваючися смерті, вони спокійно кружляли по зморшках течії. Богдан пронизливо крикнув і кинув на них дрючок. Птахи сполохано злетіли, а з їхніх крил на воду обтрусилися краплі. Позаду хтось вилаявся, пролунав постріл, другий, на воду вітала підстрелена гілка.
Богдан посміхнувся і лугами швидко подався в село. На перехресті він неждано зустрівся з Оленкою.
— Ти куди так пізно?
— Додому йду собі,— проспівала, зніяковіла, посміхнулася дівчина.
— А мати не дасть лупки за пізнє гуляння?
— Я тихесенько відчиню собі двері, щоб вони й не почули,— і в голосі забринів змовницький смішок.— А ви ж звідки?
— Од млина.
Дівчина недовірливо подивилась на нього:
— Мололи?
— Ні, рятував одну качечку.
Олена з подивом вислухала його й неждано сказала:
— Щаслива буде та пташина, яку врятуєте чи знайдете ви.
— Ти про що? — не вірячи собі, перепитав її.
— Тільки про пташину,— полоснула його маминим лукавством, знову змовницьки засміялася і аж закуріла додому, щоб тихесенько собі відчинити двері.
"Гай-гай, невже й вона щось у любові петрає? А чого ж, Джульєтта була значно молодша за неї",— провівши поглядом дівчину, він почав знов думати над своїм уроком...
Ранок почався тривожно. Богдана неприємно вразило, що до нього на урок прибув і Антон Пасикевич, зверху на його очицях стояла ображена гідність, а під нею у схованці чаїлась зловтіха.
Богдан тихцем запитав Меркурія Юхримовича:
— А чого прийшов Пасикевич?
— Як чого? — здивувався завуч.— Антон Антонович заочно вчиться на філологічному факультеті. Крім того, наш колега має дар Ціцерона і міцні зуби, чуєте, міцні! — Озирнувшись, додав: — Краще б ви помирилися з ним. Хочете, я шепну кілька слів, і все обійдеться.
— Обійдемось без шепоту.
По крижаних скалках очей Меркурія Юхримовича пройшлися недобрі тіні:
— Гординя — це той кінь, що невідомо де спіткнеться, не раджу вам поганяти його.— Він пішов до Пасикевича, щось зашепотів йому.
У класі на задніх партах з блокнотами і зошитами усілися всі мовники куща, директор і завуч. Іван підбадьорююче підморгнув Богданові, і той, намагаючись забути гостей і їхнє канцприладдя, почав урок про письменника, якого любив ще з шкільної парти. Після першої напруги нервів впевненіше став входити в життя письменника, в його слово, в його образ. І вже ниті уваги стали довірою, і вже на його посмішку посміхнувся увесь клас, а директор перший відклав олівець. Лише незворушно сидів Пасикевич, підозра і злість сочилися з його очиць, а рука зрідка дірявила олівцем папір.
Ударив дзвоник. Богдан полегшено зітхнув, а Іван показав йому п’ять пальців — мовляв, відмінно, і сам запишався. Підійшов Володимир Сергійович, сердечно потиснув руку і шепнув одне слово: "Молодець!"
А Меркурій Юхримович медоточиво звернувся до вчителів:
— Товариство, після перерви ми в кабінеті директора обговоримо урок нашого колеги.
— Що ж тут обговорювати, коли урок пройшов чудово! — сказав гривастий вислочолий гість, що більше скидався на повстанця, аніж на вчителя.
— Не кажіть, не кажіть, є різні думки,— заперечив йому завуч.
"Коли він уже встиг зібрати різні думки?" — майнуло в голові.
В кабінеті за стіл директора сів Меркурій Юхримович, з усього було видно, що це місце подобалось йому.
— Товариство, перед тим, як обмінятися думками, може, в когось будуть питання?
— У мене є,— по-школярському підняв руку Пасикевич і заглянув у своє писання.
— Прошу, прошу вас,— шанобливо нахилив до нього голову завуч.
Пасикевич підвівся. Тепер на його просмаленому обличчі, на грушоподібному носі, на одкочених губах і на вусах стояв невмолимий присуд:
— Я хотів би запитати шановного колегу, навіщо він затушкував класове єство даного письменника?
— Ого, як розмахнулись! — вирвалося в гостя, що був схожий на повстанця.
Пасикевич напівобернувся до нього і вмочив своє слово в отруту:
— Це "ого", Яремо Григоровичу, відноситься до мене чи до мого шановного колеги?
— Тільки до вас і до вашого закиду,— почув насмішкувату відповідь.
— Це ви вважаєте закидом? Гаразд! Я вам дам відповідь у виступі,— багатозначно пообіцяв Пасикевич.— А поки що послухаємо нашого шановного колегу.
Богдан зітхнув і смиренно відповів:
— Я не зрозумів усієї складності запитання шановного колеги.
Серед учителів прокотився смішок, і його чотирма очима почали гасити Антон Антонович і Меркурій Юхримович. Потім Пасикевич знову звернувся до Богдана:
— Я, та й не тільки я, хотів би довідатись, чому ви нічого не сказали про класову приналежність письменника.