Як у сні, подався Богдан до купки осель, за плечима яких стояли ліси, а перед ними крихітне озеречко викруглювало блакитнаве око. Навколо стояла така тиша, що було чути, як зривається і пропливає між сонцем та бабиним літом березовий лист.
Богдан підійшов до лісництва. Чималий замок висів на свіжих дверях, а самі двері були забризкані сльозами живиці. Богдан обійшов будівлю. Ніде нікого, тільки тиша, тільки сон і квиління сосен. Він підійшов до кушируватого озеречка, в яке молоді дуби ронили золото жолудів. Від озеречка, тихо ступаючи по землі, піднімалась бабуся, в руці вона несла пучок татарського зілля. Цілий вік стояв на її темнім обличчі.
— Добрий день, бабусю.
Вона зупинилась, перевела подих.
— Добрий день, дитино. Чий же ти будеш? Бо я старих пам’ятаю, а молодших — ні.
— Я здалеку, бабусю.
— А-а-а, роботу шукаєш у нашому лісництві? То мій онук оприділить тебе.
— Ні, я шукаю Ярину Безкоровайну.
— А-а-а, Яринку? — І різні роки пройшлися на всіх зморшках старої.— Ти приїхав до неї на весілля?
— На яке весілля?! — скрикнув він, і ліс чи вік обрушився на нього.
— На Яринчине ж... Вона сьогодні виходить заміж.
От і знайшов!..
Біль і жах прибили його. А що, коли Артемон умовив її?! Насилу-насилу видобув слова:
— За кого ж вона виходить?
— За мого правнука Данила, теж лісника. Ми зроду-віку — лісники. Он його хата,— повела головою на оселю, що стояла невдалік дороги.— О, чуєш, музики заграли. Це вже Данило веде Яринку сюди.
Богдан справді почув музики, що почали катувати його, він обернувся і побіг на дорогу, подалі від музик, від чийогось щастя.
— Куди ж ти, дитино? — ще наздоганяють його слова.— Залишайся на весілля! Уже ось-ось молодошлюбці прийдуть.
Дорога вислизала з-під ніг, безжалісна музика ще проривалася крізь гущавінь, добивала його. Падав, знову підводився і навмання брів лісами, що теж сліпли, як і він. Чи то в очах, чи в низинах проріс туман. Вечоріє? Навіщо ж він так поспішав сюди? Для чого, для чого? — задудоніла думка чи дикий голуб. Він забрів у сухий ліс, у якому вмирало сонце. Мертві дерева стояли над ним, наче прицвинтарні старці. Хлопець злякався цього видовища, вийшов із нього у зелені шати сосен, не знаючи, що робити, куди йти. Сонце випадало з лісів, з очей, з душі.
— Це ви? — почувся знайомий голос.
Богдан підвів обважнілу голову. Перед ним, уже з рушницею на плечі, стояла Олеся.
— Ой, вам зле?! — скрикнула вона.
— Ні, Олесю, то я... так.
— Ні, ні, ви хворі! Зараз же ходімо до нас. Ви зовсім почорніли.— Вона вчепилася в його руку і силоміць повела до лісової хати, що, входячи в сон, теж мала сині очі, як Ярина. Олеся вклала його на дерев’яне ліжко, набите свіжим лісовим сіном.
— Може, ви щось погане з’їли? То я вам горілочки на травах дам.
— Не треба, Олесю, не треба, дорога.
— Тоді чаю з материнкою?
— І чаю не треба.
— А чого ж вам треба?
— Таких чарів, щоб когось забути.
— Таке зілля тільки в пісні є,— зітхнула дівчина.— Пам’ятаєте: "Є у мене таке зілля біля перелазу, як дам тобі напитися — забудеш одразу".
— Де ж найти той перелаз?
— Спіть! — наказала дівчина.
Між вікнами майнула тінь.
— Це хто ходить, Олесю?
— Та мій же,— ніяково відповіла дівчина.— Спіть! — І тихенько вийшла із хати до свого кохання.
Борсаючись у видіннях і стражданнях, він через якийсь час почув пісню, що відходила від хати. Який же це був голос, який це був голос! Де він стільки зачерпнув тривоги і смутку? Ось і завмирають останні слова:
Любив тебе я дівчиною, Люблю тебе молодицею, А ще більше любитиму, Як ти станеш удовицею.
Ні, це не був голос закоханого, а голос судьби. Богдан схопився з ліжка, озувся і вийшов з хати.
— Куди ж ви?! — із тіней чи з дерев вийшла Олеся. Її вузькувате обличчя ще пашіло від поцілунків чи обіймів.
— Додому.
— Ви ж заблудитесь поночі.
— Це не так страшно, Олесю. Як добратись до райцентру?
Вона вивела його на розсоху доріг.
— Ось прямо і прямо підете цією, а коли дійдете до криниці, візьмете ліворуч. Отак і дійдете.
— Спасибі, Олесю. Щасливою будь.
Вона з жалем подивилась на нього:
— Так вас усього кохання крутить?
— Крутить, воно ж безсердечне.
Тоді вона обома руками пригнула його голову, поцілувала:
— Хай вас отак полюбить суджена, як я свого полюбила,— і зникла за деревами, як добрий дух лісів...
А може, всього цього і не було, не було лісництва, не було бабусі, на темнім обличчі якої стояв цілий вік, не було її слів, не було навісних музик... Ні, це все було, це все було...
Він застогнав і навмання пішов дорогого, що тихо шеретувала в своїх коліях золото назбираного листу і жолудів.
Ранком він прийшов у крихітне одноповерхове місто, де по-сільському ходили табунці білих і сірих гусей, і першим, кого він побачив на автобусній станції, був Артемон Васюта.
— Здоров, Богдане! Ти як тут опинився? — витріщив недовірливі очі.— У відрядженні?
— У відрядженні.
— От не ждав! Може, сходимо в буфет? Тут до нежурниці таку гусятину подають...
"Невже тобі зараз до гусятини?" — хмуро глянув на Артемона.
— А яка буфетниця! Груди — дві паляниці, а очі — петля. Ходімо.
— Я так рано в буфети не заглядаю.
— Так це ж зустріч! Чи ти гордуєш? — раптом якась думка шугонула в засклепованих очах Васюти.— А ти часом у лісництво не заїжджав?
— Чого б це? — здвигнув плечима Богдан, а все його тіло почав шматувати біль.
Засклеповані очі Васюти пригасли, та все одно зіткнулось йому:
— Розумієш, у цих лісах сховалася Ярина Безкоровайна. Значить, утекла від мене. Утекла, а не догадалась повернути мені сережки — брильянти чистої води. Я їх у голодовку виміняв на бараболю.
— На цвинтарну! — вирвалось у Богдана.
— Вже й не пам’ятаю,— відповів байдуже.— Тоді й прицвинтарна зарятовувала життя. От я пронюхав, де живе Ярина, та й змотався в ліси. І, тільки подумати, потрапив прямо до неї на весілля. Ото було весело і їй, і молодому, і всім. Молоду мало водою не одливали! — позлітав увесь вираз Артемона.— Надовго запам’ятає це весілля, як я своє запам’ятав. А свої сережки таки вирвав із неї.— Він поліз до кишені, розтулив кулак, і на його долоні двома жолудцями блиснули сережки, що тримали заковані в золото діамантові сльози.