— Ти спиш чимось? — запитує Іван.
— Майбутнім, Іваночку, майбутнім. Воно вже за порогом стоїть.
Іван запускає руку в кучеряву коловерть чуприни:
— Отак і збігли роки, як зелений шум. Аби ж нам обом та в один район попасти! — Він за ці дні напруженої роботи загубив навіть своє баляндрасництво.
Назустріч їм іде оте високоноге оленятко, що зветься Маргаритою Іванівною, її видовжені очі зверху песуть посмішку, а в підоснові чаять печаль.
"Хто ж тебе зобидив, оленятко?"
Воно зупиняється перед випускниками і не знає, що йому робити: чи журитись, чи посміхатись.
— Уже й відлітаєте од нас?
— Відлітаємо, Маргарито Іванівно,— береться вечірнім оксамитом Іванів голос, і він переводить його на піаніссімо, тільки для дівчини.— І на свої крила ще когось можемо взяти, як журавель бере ластівку над морем.
Та Маргариту Іванівну не зацікавила співдружба птахів, її довгасті очі зупинили полохливість на Богдановім обличчі:
— Богданчику, ви б мені на прощання щось написали, бо поїдете собі...
— Вигадай щось, не думаючи,— підштовхує Іван.
— Я ж не вмію так.
— А ти спробуй!
Богдан морщить чоло і випалює:
— Я напишу присвяту Маргариті — найкращій дівчині у світі!
— Браво! — сказав Іван.
— Як банально,— зітхнула дівчина.
— Це ж, Маргарито Іванівно, в жарт,— почав виправдуватися Богдан.
— А ви спробуйте всерйоз, може, вийде,— і вже один смуток понесло оце довгоноге оленятко, що заблудилося в канцелярських лісах.
— Що з нею? — здивувався Іван.— Де вона пересміхи загубила? Чи не зобидив дівчину якийсь лобуряка з наших? Тепер, закінчуючи інститут, багато хто кидається на любовні авантюри. А вірша ти їй склади, чуєш?
— Це так неоригінально, Іваночку.
— Для тебе. А для неї? От станеш ти поетом, а я впевнений у цьому, вона згадуватиме й згадуватиме тебе. Людина не може жити без чагарників згадок: треба ж у чомусь заблудитися! — Та й знову почав гудіти й тіпати чуба, мов куделю.— І куди це призначать нас? Заженуть у якусь діру. Ти не боїшся її?
— А чого? — нічутінку не журиться Богдан.— Я на педпрактиці був у справжній дірі, робив, як щирий віл, і це навіть подобалось мені.
— Віл є волом, а дурень — дурнем,— назбирує сум на товсті губи.
— Чому ж дурень? Я переконаний, що в так звані діри і треба посилати саме таких, як ми, бо ледаще там одразу розпустить патьоки й накиває п’ятами.
Іван обурився:
— То ти мерщій біжи до комісії і виклади їй свої геніальні ідеї. Хай найкращі місця захоплюють мамині смоктунчики. Оце порадуєш їх і їхню рідню, що вже давно оббиває ректорський поріг,— і загугнів давниною: — "В році 6573 пішов Святослав на Ростислава до Тмутаракани. Ростислав вийшов геть із міста..." Бач як було, а ниньки мамин смоктунчик хоче залишитися тільки в місті. Біжи пособляй йому.
— До комісії я не побіжу, але й з найгіршого місця, коли там будуть люди, не втечу.
— Це я знаю. Ой Богдане, Богдане, як мені буде важко без такого романтичного дурня, яким єси ти. Де я такого персонажа знайду? — бубонить Іван.— Заярмують тебе без мене, мов щирого вола, і вірші покинеш писати.
— Нащо такої сумної тягнути? — дрогнув голос у Богдана, і йому теж стало жаль друга: хто зна, куди занесе свої несамовиті кучері, насмішку і любов.
З канцелярії видибав посивілий на секретарстві Домбровський, він був схожий на старого обережного журавля в окулярах. Ось секретар побачив Богдана, на мить насторожив журавлиного носа, потім загадково посміхнувся і вже офіційно сказав:
— Богдане Васильовичу, добрий день. А вас викликає ректор.
— Ректор? Не знаєте чого? — розгубився Богдан.
— А там дізнаєтеся,— повів носом на двері, й за масивними окулярами загадковість змінюють інші турботи.
— Або в найгіршу діру почнуть агітувати, або високо підскочиш,— пояснив Іван.— Коли високо, то тримай бога за бороду.
Ректор, людина невисокого зросту, з м’якою інтелігентною посмішкою, зустрів Богдана привітно. Біля нього сиділа незнайома жінка, на її напрочуд білому виді виділялися чорні вогнисті очі, а голову невідомої вершив грайливий капелюшок. Ректор познайомив Богдана з жінкою — вона була завідуючою обласного бібколектора,— запросив сісти і скоса поглянув на якийсь папірець.
— Богдане Васильовичу,— вперше назвав його по батькові,— як ви уявляєте собі ваш подальший життєвий шлях?
Богдан, подумавши, відповів:
— Майже так, як написав один поет: школа, дві акації, і дні, і вечори за працею.
— Ви дуже хочете вчителювати?
Якась тінь чи передчуття недоброго налягли на Богдана, він стривожено обвів поглядом ректора і жінку.
— Я мріяв про це. Я міг вступити в інший учбовий заклад, але мене тягло тільки до вас... тобто до вчителювання.
Ректор знову зирнув на папірець.
— Я думав, що порадую вас, а тепер засумнівався. Є розпорядження наркома освіти залишити випускника Романишина в нашому місті на посаді старшого літконсультанта бібколектора.
— Тут, Богдане Васильовичу, врахувалося ваше знання літератури,— спалахнув гарячий веселий південь в очах жінки.— Перед вами розкривається чудесна перспектива: ви залишаєтесь у місті і зразу ж потрапляєте в царство книг, які так любите. Та й зарплата ваша буде вищою, аніж учителя. Ну, а коли проявите себе, в чому немає сумнівів,— подарувала посмішку,— через рік-два ви станете завідувачем бібколектора.
— Тобто виганяєте Антоніну Григорівну з її затишного місця,— уточнив ректор.— Як вам така перспектива?
Богдан благально поглянув на ректора:
— Я дуже прошу вас послати мене в будь-яке село вчителем, у будь-яке.
— Але чого? — здивувалась Антоніна Григорівна.— Перед вами відкриваються такі можливості.
— У бібколекторі я буду відбувати службу, а в школі мене чекає люба робота,— твердо відповів Богдан.
— Це все романтика,— похитала грайливим капелюшком Антоніна Григорівна.— Я сама була сільською вчителькою. Там вас чекає не тільки школа, а й куткові збори, виконання хлібозаготівель, податків, позики, усі кампанії на полі, погано освітлена кімната, нестача книжок, а ви ж так цікавитесь літературою.
Тепер уже Богдан з жалем подивився на колишню вчительку.
— Все одно я хочу в школу, в село. Я не ідеалізую його, але інститут і держава готували з мене народного вчителя, і я хочу бути ним.