— Він, Костянтине Прокоповичу, перебудувався. Ось і зараз, ризикуючи життям, пішов до хати виполошити скритника, шпигуна, значить. А я кинувся до нашого голови, хваленого Туровця. Але він одмовився допомогти нам. Тоді я до вас, бо до кого ж інакше? Тільки ви нам один світите і грієте,— не пошкодував хвальби, бо нею своєї каші не зіпсуєш.
— А хто ж цей шпигун?
— Колишній петлюрівський сотник Мирон Снігурський. Він з якимсь наміром прибився до своєї жінки. Вона, видно, теж... Словом, наскочили на клубок.
Якийсь час Хворостенко мовчав, потім крекнув і сипнув у провід кашель і сміх:
— Ну, Артемоне, дорогий, порадували мене і ти, і Омелян. Не думав, не гадав, що ви такі завзяті. Порадували! Правда, в Снігурського є офіційний дозвіл побачитись із дружиною. Він приїхав до нас із делегацією закордонних кооператорів. Але ви — молодці! Про вашу пильність повинен знати наш район. Передай сердечний кооперативний привіт Омеляну.
Голос замовк, і Артемону стало невимовно жаль, що Снігурський має офіційний дозвіл. Але й так, видать, вони з Омеляном відхоплять якусь жменю чи пригорщу слави. Навіть дорогим назвав його... Кому-кому, а Омелянові в цьому ділі он як поталанило,— бо сам Хворостенко похвалив, а в нього мало хто заживе похвали. Тепер, дивись, з підсудного Омелян сам статте суддею над кимсь.
На пошту тихцем увійшов Омелян, в його очах перемежовувались і ніяковість, і непевність: та влада, яку він годину тому відчув над Артемоном, одразу ж зникла, коли Снігурський показав йому один документ. Оттак ускочити в халепу. А тепер остерігайсь: Артемон не забуде, як він хотів узяти гору над ним, і неодмінно десь підчепить рогом.
— Що сказав Хворостенко?
— Назвав тебе і мене молодцями.
Це вже щось важило, та Омелян удав, що їх зобидили, зітхнув:
— Тільки й того?
— І говорив, що про нас мав знати весь район.
— Оце добре. Може, я хоч тепер стану комірником,— не важив на велике для себе Омелян, він більше дбав про дружка й прошепотів йому на вухо: — От, може, й виспів твій час сколупнути Туровця. Коли не вміє сам раювати, дай іншим, їй-бо...
Ідучи наосліп вулицею, Артемон місив ці слова, як місять тісто на коровай, і підіймались вони теж, як добре тісто, і трохи приглушували той біль, що залишила йому Ярина. Куди тільки викинути його і її заразом? Кажуть, жінку найкраще забути через жінку. То чи не забратись кудись на пухові подушки, що линяють без чоловічої голови?
На краю села, за обмерзлим мостом, блиснув вогник у хаті Соломії Громишиної, потягнув до себе Артемона і нагадав йому гріх голодного року, що приніс йому не тільки гроші, а й непевні любощі.
...Того весняного дня за цвинтарем стояв голодний ярмарок, на якому мучились люди й худоба: тут за безцінь збувалась і пам’ять дідизни, й остання сорочка; тут темніло сонце в людських очах і темніли старого письма боги та й за відро бараболі переходили в чужі руки.
Через цвинтар до Васют приходили й приходили нужденні покупці. Усі вони мали однаково страдні обличчя, та не однакові ноги: в одних вони були підсушені, а в других роздуті голодом. А коли передвечір’я перервало ревище худоби і торг, до них у хату зайшла Соломія Громишина. Голод вибілив її обличчя, провів синці на повіках і під ними, а між повіками навісив підволохачений сон чи півсон.
Глянув Артемон на молоду вдовицю, що притулилася косами до одвірка, і здивувався, і подякував долі, що вона послала йому такого покупця. Він торкнувся рукою кишені — там лежали ключі від комори — і побачив себе з нею в коморі, де їстівне тепер дурманило людей.
Похитуючись, Соломія підійшла до столу, за яким сидів він, і підняла на нього свій блакитнавий сон чи півсон і сірий голод. Ось, як прив’ялий квіт, розтулились її уста, і застогнало не слово, а середина її. А в нього саме негадано брязнули ключі. Вона здригнулась, злякано вмовила, бо чула цей самий брязкіт у руках його батька.
Не знаючи, як звернутися до неї — на "ти" чи на "ви", він нарешті запитав:
— Ви хочете щось купити?
Жінка болісно звела докупи чорні розлетисті брови, похитала головою, що здавалася завеликою на висохлій шиї.
— Артемоне, твій батько не хоче зарятувати мене. То, може, ти зарятуєш?
І він так по-дурному запитав її:
— Чим же я зарятую вас?
— Коли можеш,— картопелькою, а ні — хоч пір’ям цибулі,— і повела своїм болючим поглядом на вікно, за яким, як рута, зеленіла, двоїлася в очах цибуля.— Я не хочу дурно. Я відроблю, Артемоне.
І йому стало совісно, що така краса вигинається перед ним, як беззахисне стебло, але й злодійкувата радість прибувала від неї. Він підійшов до Соломії, поклав руку на вишитий полик, що процвітав давнім, неголодним днем, і почув, що під ним стояло не тепло, а холод. Саме в цей час заскрипіла хвіртка, і на подвір’я всунувся батько. Артемон скривився і, крадькома обміряючи вроду жінки, прошепотів:
— Я увечері прийду до тебе... не зачиняйся.
— Ой, не треба, Артемоне! — сахнулася вдова, і сон чи півсон поширився у її очах.
— Чого ж не треба? Не можу я тобі зараз пособити, бо он батько. Я прийду...— Він похапцем дістав з-під настільника скибку чорного хліба, подав Соломії.
Вона лячно зиркнула у вікно, обома руками вхопила ту скибку, вдихнула її пахощі і поклала в пазуху, де, зчавлені голодом, спали нерівні перса.
"Чи раніше вони теж були нерівними, чи це від голодування?" — не міг одвести очей од її пазухи і злився на батька, що невпору притарганився додому.
До оселі ввійшов нахмарений Давид, неприязно глянув на вдову:
— Знову ці самі гості в цю саму хату? Хіба я тобі не все сказав?
— Та не все голод почує,— прикрила повіками свій біль і пішла в сіни, що теж пропахли їстівним,— там стояли діжечки з кислим сиром і маслом, бо в льосі тепер їх було небезпечно тримати. Щось згадавши, здригнулась, заговорила до Давида: — Дядьку, я відробила б вам.
— У мене відробітків уже на три роки нахапалися. Іди з богом. Собака прив’язана...
І Соломія, похиливши голову, понесла у двір сльози і тихий схлип.
Увечері, крадькома від батька, Артемон поклав у торбину трохи вже пророслої картоплі, буханець чорного хліба, шматок сала і, щоб ніхто не побачив, левадами подався до мосту, за яким жила вдова.