Гер Мюллер, агроном за фахом, не належав до тих крайсляндвіртів, які думали тільки про викачку з крайсу продукції. Навіть мед треба викачувати так, щоб не осипалися бджоли, а нарік знову летіли за взятком. Тільки що буде з нами нарік?
Крайсляндвірт, як сумнівався раніше, так сумнівався і тепер: чи здійснить фюрер свій одчайдушний експеримент — чи захопить Радянський Союз? Вистачило б йому й того, що мав до сорокового року. Проти більшовиків і загадкового панславізму краще мати санітарний кордон, аніж воювати з ними. Гер Мюллер не молодик, він у вісімнадцятому році воював проти більшовиків і знає, чим це закінчилось. Фельдмаршал Пауль Гінденбург мав не менше розуму, аніж Адольф Гітлер. Коли в єфрейтора й є якась перевага над фельдмаршалом, то це перевага руйнування й жорстокості. Оргією смерті він думає зламати Росію, увірувавши в те, що господь бог дає благословення тільки тому, хто бореться за неможливе. А якщо господь бог подумає, подумає та й одвернеться від жорстоколюбця? І хіба останні події не говорять про гнів господній? Не думати, не думати про це, не думати про політику, бо вона спочатку веде до слави, а потім до ешафота. Його ж, Мюллера, покликання — це поле, город, сад, луг, де кожного дня знаходиш якусь одміну і крихти радості. Але де тут, на цій благословенній Україні, візьмеш крихти радості, коли мало не кожні очі стріляють у тебе ненавистю? От про це треба думати і про те, як зробити з України край збіжжя і край поставок.
Гер Мюллер впевнений, що земельний закон рейхсміністра має свою ахіллесову п’яту. Громадське господарство селяни вважають за поміщицьке господарство, і великого толку від нього не жди. Правда, хліборобам обіцяють у майбутньому нарізати землю. У майбутньому! Бо для цього, мовляв, поки що немає технічних умов: щоб провести нове землевпорядкування, треба аж сімдесят тисяч землемірів! Такою цифрою можна кого хочеш приголомшити! А він у своєму крайсі, не чекаючи армії землевпорядників, зробить по-своєму: у кількох селах урочисто під музику передасть землю хліборобам-власникам. Оце той кінь, який прихилить до рейху селян і витягне для рейху всі поставки. Щоб писати закони про землю, треба знати селянську психологію. А вона всюди майже однакова: всюди тримається на почутті свого, на почутті власності.
До кабінету заходить збентежений Снігурський, який теж гаряче підтримав його план.
— У вас якісь неприємності? — із співчуттям запитав гер Мюллер.— Знову пан Щур нападає?
Снігурський прокашлявся, захрипів, знову прокашлявся.
— Ви застудились?
— Зима цього року немилосердна,— приклав руку до застуджених грудей.
— О так! — І крайсляндвірт знову подумав про підмосковну зиму.— Що ж у вас?
— Сталося щось зовсім незрозуміле,— розвів руками перекладач.— Я прямо ніяк не можу в це повірити. З Озерного приїхав крайсагроном і сказав, що там хлібороби відмовились од наділів.
— Селяни не хочуть брати землю?! Цього не може бути! — скрикнув гер крайсляндвірт.
— І я так думаю. Я ще пам’ятаю, як за межу, за вузеньку в долоню смужечку землі селянин селянинові розвалював голову.
— Може, пан крайсагроном був п’яний? Він любить заглядати в чарку.
— Ні, пана крайсагронома теж збентежило це. І він єдиний раз повернувся із села зовсім тверезим.
— Незрозуміло. По скільки в Озерному виходить землі на господарство?
— По чотири з половиною гектари.
— По чотири з половиною! Чого ж їм іще треба? Я сам би охоче господарював на такому наділі вашого чорнозему.
— Так спробуйте,— пожартував Снігурський.
— Аби ж я не був запряжений у колісницю війни,— зітхнув гер крайсляндвірт.— Зараз же, пане Снігурський, їдьте в Озерне й довідайтесь, що там робиться. Може, хтось залякує селян? Чи не партизани?
— Навряд. Їм зараз не до земельних справ,— і в котрий уже раз подумав про Софію. Де вона, в яких хащах студить душу? В такі морози жінці бути в лісах! Він кілька разів заїжджав у Озерне, заходив на Софіїне дворище, де лежав невтоптаний сніг і сум, тоскно поглядав на колодку біля обмерзлих дверей і ніс від них тільки ношу печалей. Одного разу йому здалося, що на вікнах не так висіли фіранки. Може, й приходила вона додому, бо ж треба хоча б перевдягнутися. Хто б міг подумати, що жінка такої ліричної вдачі візьметься за зброю. І як їй, жінці петлюрівця, довірили її? Хай би тут спрацювало око підозри, і тоді він, можливо, вже був би разом зі своїм зламаним коханням. Тут же в кабінеті крайсляндвірта Снігурський по телефону зв’язався з Озерним.
— Біля апарата помічник коменданта поліції і одночасно писар,— відповів йому веселий голос.— Що, що? Ви не хрипіть, пане, бо нічого не второпаю.
Снігурський аж на другому кінці проводу почув подих самогону.
— Уважніше слухайте, а коли п’єте, то пийте в міру. Наказую помічникові коменданта поліції і одночасно писареві передати голові громадського господарства, що в нього через дві години буде начальство з крайсу. Зрозуміло?
— Так точно. Значить, хай голова підготує добрий гобід?
— Можна обійтись і без гобіду. Але хай він збере з десяток справжніх господарів.
— Яких саме? Тих, що мали мендалі за царя чи за більшовиків?
— Мені не треба з медалями. Зберіть отих середніх господарів, що жили і за царя тільки з своїх рук, але вміли ходити коло землі.
— В курсі дєла! — так само весело відповів помічник коменданта поліції і одночасно писар.
В Озерне Снігурський їхав з тривогою: чи, бува, не впізнають його там? В Озерному він не жив, лише бував наїздами, коли топтав доріжку до Софії. А побравшись, вони вчителювали в іншому повіті, так що ніхто, окрім Омеляна Безкоровайного, і не знав би його, якби не той страшний бій на цукроварні, коли довелося вбитих засипати не землею, а жомом. Та вже минуло двадцять років відтоді. Ціла вічність! За цей час людство народило сотні мільйонів своїх дітей, зруйнувало старі держави, створило нові держави, вигадало десятки наук і тільки не може вигадати однієї: не вбивати людини. Тоді б не було і тієї пухлини, що зветься Гітлером. Човен життя його пливе по двох ріках: в одній — кров синів, у другій — сльози матерів. Тому й потягнулися до зброї навіть тендітні руки Ярославен.