— Таки не повірять,— погодився Северин.
Уже осмеркло, коли вони підійшли до шосе, вогкий осінній лист, забруднений чужими слідами, лежав на ньому, і гіркий осінній сум лежав у серці. Здалеку забурчала машина. Ось, може, вони й зженуть на ній свої невдачі. Стиснувши зброю, друзі причаїлись за деревами, а на шосе вискочила машина, набита солдатнею, поміж нею виділялась самотня постать жінки. І щось ніби знайоме здалось у цій постаті, і якийсь сумнів заворушився в душі Богдана. А машина наближається, наближаються радісні обличчя, і неждано хтось тихо вронив перші слова пісні:
Ой на горі там женці жнуть,
А попід горою,
Яром, долиною
Козаки йдуть.
Пісню підхопили інші голоси, і вона доладно пішла шляхом і лісом.
— Та що це робиться?! — скрикнув Северин і враз щасно засміявся: — Несамовиті! От несамовиті! Це ж треба так!..
Ось один вояка весело підняв пілотку, вітер підхопив угору оберемок чорних кучерів, і Богдан по них впізнав Івана.
— Іваночку! — несамовито закричав він і, розмахуючи руками, вибіг на шосе.
Йому вже здалеку завзяттям і радістю відлунює пісня.
Машина і партизани зникали в лісах, над якими саме починали виходити вологі осінні зорі.
XVII
Іще день нескінченних блукань по лісах, іще день надій і зневіри, і холодна ніч у заростях терну, що на кожній тернині тримає краплю холоднечі.
"Де ж партизани, де ж його Іван, де ж вони заподілися? — навіть сон дятлом довбала та сама думка.— Невже вони так і не знайдуть один одного?"
А Северин менше хвилювався, він, добряче посміхаючись, вимугикував собі під ніс "Ой на горі там женці жнуть" або неждано запитував чорті-що:
— Богдане, ти Дорошенко чи Сагайдачний?
— До чого тобі такі історичні деталі?
— Коли ти Дорошенко, іди попереду через цей мочар, а коли Сагайдачний, можеш і позаду чапати,— підсміювався, задоволений своїм дотепом.
Прокинувся Богдан від скаженої холоднечі, рукою витер з обличчя росу, що випала на нього сонного, підвівся на задубілі ноги. В глибині лісу ще не видиме сонце розпалювало багаття, а поруч, біля невеличкого вогника, розкошував Северин: підсмажував на шпичці шматок сала, а під ті краплини, що синьо стікали, підставляв скибку хліба. Побачивши друга, підморгнув чорною лискучою бровою:
— Як, Богдане, під терном спалося? Дівчата не спились?
— Ще що потеревень.
— А мені всю ніч одна виспівувала: "А з-під того терена вийшла дівка молода". Прокидаюсь — терен є, а дівки нема.
— І хто ж це виспівував тобі?
— Та Оленка. От запала в душу.
— У твоїй душі багато таких западинок?
На це Северин нічого не відповів, а знову почав своє:
— Ми ж недалеко від села, звідки Олена. Може, й вона прибилась додому.
— І жде тебе.
— Та кожна ж дівчина має когось ждати, а найчастіше в її судьбу входить нежданий. Хіба не так? І що ти не кажи, а до Олениної хати я приб’юся. Сідай, Богдане, до вогню, та подумаємо, де нам шукати партизанського Сагайдачного. Так уже нетерпеливиться стятися з ворогами. От ніхто ж тебе не б’є в шию, ніхто нікуди не підганяє, а душа карається від безділля. А як живеться тим, що завжди тікають від діла?
— Ти ще за них потурбуйся! — посміхнувся Богдан.
— І то правда,— махнув рукою Северин, простягнув Богданові торбину.— Бери останнє: окраєць хліба і шматок сала. Молотники з нас добрі, а вояки не дуже. І що будем робити, коли не знайдемо твого Сагайдачного?
— Тоді доведеться партизанити вдвох.
— І вдвох можна щось зробити. Як ми славно підбили машину.
— Що машина — крапля у морі.
— А тобі одразу подавай море? — безжурно посміхнувся Северин.
— Хоча б якийсь задрипаний ешелон скинути з рейок.
— Чим?
— Тож-бо й воно, що нічим. Я вже думав, чи не можна якусь лапу дістати, щоб висмикнути зі шпал костилі.
— Висмикувати костилі? — перепитав Северин.— Ти знаєш, тут є над чим помізкувати.
І друзі перекинули думки до того шматка залізниці, де, можливо, доведеться орудувати їм, бо щось же треба і їм робити. Вони цвіркунами не зашиються в потаємні закапелки. Але знову ж таки: що таке двоє?
Після снідання затоптали вогнище і знову почали розшукувати ту невідому лісову дорогу, на яку звернула машина з партизанами. Куди ж їй завернути, як не в ліс?
Ось знову глуха просіка з жовтим листом посередині, деревієм і пижмом по краях. Але навіть давнього сліду машини не видно на ній. Друзі відривають очі від дороги й прямують далі.
— "Попереду Дорошенко",— мугикає Северин, враз обриває пісню, насторожується. Богдан теж зупиняється і на гребені просіки бачить три постаті, що йдуть до них. За плечима невідомих виразно вимальовуються цівки рушниць. "Партизани! — гупає думка.— Але чого вони так безтурботно йдуть?" Та враз невідомі зупинились і, мов духи лісу, щезли з очей.
— Це ж можна серед партизанів ходити і партизанів не побачити,— нарешті посмутнів і Северин.
Підвечір, так і не знайшовши в лісах слідів машини, вони вийшли на узлісся. Попереду в сумних осінніх полях самотів старий вітряк, і давній щем, і давні згадки прокинулись у Богдановій пам’яті. Це був той самий вітряк, що стогнав у ту сніговицю, яка замітала дороги до Ярини. І тоді ти не молов, не мелеш і тепер, у божевільну хуртечу війни. А чи живий той мельник, що залишив невідомому подорожньому хліб-сіль і сірники?
— І коник пасеться, і візок стоїть. Виходить, хтось є на вітряку. Але хто? — сам себе запитав Северин.
— Або мельник, або поліцай.
— І це може бути. А не завадило б заскочити на вітряк.
— Чого?
— Може, муки роздобули б. Хоч якогось коржа спечемо.
— На чому ж ти його вимісиш?
— У лісі на пні,— безтурботно відповів Северин.— Мій дід-вівчар розповідав, що вони в степу місили галушки навіть на кожусі. Так пень проти кожуха — це вже розкіш.
Вони довго стежили за вітряком, який паче брався знизу чи туманом, чи димом. Ось із дверцят, що виходили на висячий з балясинами ганочок, вийшов ставний парубок, по східцях обережно спустився на землю, поснував довкола, потім запріг коня і знову зайшов у вітряк. З нього він уже вийшов із мішком на плечі, поклав його на візок, озирнувся, ще зайшов на вітряк і теж вийшов з ношею.
— Коли б він до нас повіз коржі,— зітхнув Северин.
А парубок справді, немов почувши його, подався не до