— Що ти робиш, чоловіче! — жахнувся Туровець і розгублено позадкував.
У господаря серпом вниз опустилися тремкі губи.
— Рятую своє життя і життя он тієї дурепи,— повів на двері повною перчиною вуса.
— Чим ти рятуєш життя? Оцими нещасними голубами?
— Таки голубами,— неохоче відповів Македон і почав витирати руки об якесь ганчір’я.
— Чим же вони завинили перед тобою?
— Не переді мною, а перед німецькою владою. Ось подивися і поглянь,— кивнув головою на лаву, де лежав якийсь папірець.
Туровець, не беручи його в руки, прочитав:
Н а к а з
Усіх голубів у місті та приміській смузі наказую негайно знищити.
Хто після 26 жовтня триматиме ще голубів, той буде розстріляний, як саботажник.
Е б е р г а р д, комендант міста.
— Отак сапер і вбиває голубів? А треба ж — ворогів! — Туровець твердо глянув на Македона.
Той здригнувся, зів’ялими повіками прикрив зів’ялі очі й тихо запитав Туровця:
— Ти чого прийшов до мене? Хто ти?
— Партизан!
Македон знову здригнувся, чоботом поправив мертво голубине крило, на яке сідала муха, а потім показав рукою на двері.
— Іди звідси. Я поскручував в’язи голубам, то вже не хочу скрутити їх тобі — втомився сьогодні.
Туровець спалахнув:
— Напрацювався за сьогодні? А як ти потім будеш тримати відповідь перед людьми?
Македон кліпнув очима, хотів обуритись, але стримав себе.
— Як доведеться, так і триматиму. Я ж не пішов у поліцію, а тільки приймаю різні рослини. Вони безневинні, і я коло них не матиму великої вини. І що тобі, нарешті, треба від мене?
— Щоб допоміг партизанам, ти ж сапер.
Македон повернув качанисту голову до вікна, щось розшукав за ним, тицьнув пальцем у шибку.
— Ти знаєш, чоловіче, яку першу споруду побудували в нас гітлерівці? Шибеницю! Ось вона гола стоїть на площі і чекає чиєїсь шиї.
За одноповерховими, критими черепицями і бляхою будиночками, за яблунями й тополями Туровець побачив свіжий верх шибениці — першої споруди нової влади.
— Це для партизанів,— втомлено пояснив Македон.— Я не поспішаю туди і тобі не раджу. Краще піди в бургомістрам зареєструйся там і працюй собі тишком-нишком, бо ніхто в світі вже не розіб’є двісті дивізій Гітлера.
— Ми розіб’ємо! Ми, боягузе.
Іронія лягла на серп уст і на перчини вусів Македона:
— Хто це ми?
— Звичайно, не ті, хто скручує в’язи голубам.
— А ти не дуже пащекуй у моїй хаті! — зашипів Македон і поглянув на мертвих голубів,— Нарешті звідки я знаю, хто ти: партизан чи підісланий "зіпо"?
— Що це таке — "зіпо"?
— Поліція безпеки.
— Добре, я, коли хочеш, доведу тобі, хто я.
Мирківський стер із чола піт.
— Не старайся, чоловіче, бо я нікому тепер не буду допомагати, навіть собі не хочеться... Я бачив, як за партизанство над свіжою ямою розстрілювали такого, схожого на тебе, а заодно його сиву матір і двійко п’ятирічних близнят. В одного з них від пострілу вилетіло око й зависло біля щоки... Цього видива і страху мені вистачить на увесь вік і навіть на той світ,— у пригаслих очах Мирківського промайнули тіні жаху й покрились вільгістю.
Туровець зрозумів, що з Македопа ще не швидко спадуть лещата страху, який гітлерівці методично примарами смерті вбивають у людські душі. Він, оминаючи купину закривавлених голубів, швидко вийшов із хати, біля якої в зеленій короговці тополі вмирало сонце.
— Мішок, мішок із споришем! — вибіг за ним услід Македон.
— Продасиш його на станції. Я за грішми після перемоги прийду. Запам’ятай це!
Мішок випав із рук Македона, він безвільно притулився до одвірка, а перед його очима погойдувався й погойдувався верх свіжої шибениці.
Вночі, повертаючись у ліси, Туровець у осінній чутливій тиші почув шугання крил вітряка, в якому довгі роки незмінно мірошникував Сергій Гордієнко. У вітряку він родився, у вітряку й постарів. Туровець підійшов до вітряка, біля якого пасся нестриножений кінь, прислухався до гудіння крил і жорен, потім піднявся на висячий з балясинками ганок і обережно відчинив скрипучі двері.
— Це ти, Дмитре? — озвався від коша старий, ще й досі статурний мірошник. Борошно часу навічно вибілило його голову й бороду.
— Ні, це я, Максим. Не сподівалися?
— От чого не сподівався, так не сподівався,— здивовано розвів заважкі руки старий і почав спускатися вниз.— Люди кажуть, що Максим Туровець партизанить, а не блукає в самоті по ночах.
— Чого люди не скажуть? — засміявся Максим.— Вони кажуть, що при новій владі й молоти заборонено, а дехто ж меле.
— Так це я вночі, потайки, передеру якійсь добрій людині пудик та й куняю вдень, неначе сова. Таке життя бісове настало. Ти ж їсти не хочеш?
— А щось знайдеться у вас?
— Знайдеться і хлібець, і рибка, тільки вона мені несмачна — толом глушена.
Туровець насторожився:
— Толом? Хто ж її глушив?
— Та мій оглашений.
— Дмитро?
— Дмитро.
— І в нього є тол?
— Був, а тепер не знаю.
— Ви його можете покликати?
— Зараз?
— Зараз же.
Старий вивчаюче подивився на Туровця, зітхнув:
— Коли так загорілось у тебе, то засиплю ще мішечок жита, а ти доглядай за млином. Не зобидишся, що знайшов тобі роботу?
— Я, напевне, теж на таку роботу після війни перейду.
Старий значуще звузив очі, посміхнувся:
— Навряд, Максиме.
— Чого навряд?
— Тобі ширші треба крила, щоб скубти було що,— та й вийшов з вітряка. Незабаром у полі загупали кінські копита.
А в вітряку скрипіли й скрипіли немудрі снасті, м’яко гуділи млинові жорна і тихенько сипався з мучника пахучий струмок борошна, на якому трималося чиєсь життя, чиїсь надії. Біля мучника стояла розтріскана скринька. Туровець розчинив її й побачив на дні пілочку, на ній лежала свіжа хлібина, кілька яблук і записочка: "Чоловіче добрий, коли часом приб’єшся на мій вітряк, не розводь огню, а хліб знайдеш у скриньці. Мельник Сергій"
Усе було так, як і багато років тому, лише одного не було — солі в скриньці та миру — в світі.
Туровець заглянув у кіш, дощечкою вигорнув у мішок тепле мливо й вийшов на той висячий з поручнями ганок, якого весь вік лихоманили крила вітряка. В далекому полі сходив пізній місяць, на ньому й тепер туманився Каїн і, напевне, поглядав на свого нащадка, що жде в якомусь лігві падіння Москви, падіння світу. А хто від життя очікує падіння, той сам упаде з ганьбою.