6
То молода княгиня навпростець небитими стежками пробігала,
Швидше од князя до господи прибувала,
Препишную одіж князьку до себе брала,
Чоловіка дожидала.
Час-година минає,
Ото уже й князь до господи прибуває.
Усі його стрівають,
Вітають.
Княгиня його вітає,
Приймає,
Про здоров'я питається,
А він зо всіма вітається,
А коло неї й не стане,
На неї оком не спогляне,
До своїх райців[4] промовляє:
"Бачите, як моя жінка добре дбає,
Тепер цілує-вітає,
А як я в тяжкій неволі пробував
Та звістку подав,
Щоб вона статки-маєтки збувала,
Скарби збирала
Та мене з неволі визволяла,
Так тоді де вона бувала?"
І говорять райці князькії:
"Відколи, князю, твоя звістка прибула,
3 того часу княгиня дома не жила,
До сього часу десь пробувала,
Оце тільки до господи завітала".
І розпалився князь гнівом великим,
Одвів княгиню до неї в кімнату,
Звелів на ключ замикати,
А сам до ради уступає,
Промовляє:
"Панове райці!
Судіть мою жінку невірну як треба по-правді!
Якби не молодий кобзар мене обрятував,
То й досі б я турецькі кайдани тягав".
7
І ото починає рада суд судити,
І присудили княгиню горлом скарати,
Смерть їй завдати.
І князь на той присуд сам пристав,
З райцями до княгині уступав,
Щоб узяти,
На смерть її віддати.
Підійшов, двері одмикав
Та й скам'янів там, де стояв:
Світлиця порожня, немає княгині у ній,
А стоїть там кобзар молодий...
І говорить молодий кобзар-княгиня:
"Ой який же тепер світ настав,
Що чоловік своєї жінки не пізнав".
І тоді кобзар з себе одіж просту скидав,
Кожен княгиню пізнав.
І тоді князь радістю радіє
І сльозами ридає,
У своєї жінки вірної прощення благає...
І тоді князь великий бенкет зчиняє,
Увесь народ на нього скликає,
З радощів бенкетує-гуляє,
Своє любе подружжя, княгиню, уславляє...
[1] Опрощення приймати — прощатися.
[2] Таволга — степова колюча рослина.
[3] Обітувати — обіцяти.
[4] Райці — міські урядники; тут — княжі дорадники.