"Тяжко-вдівцеві без жінки, а вдовиці без чоловіка"
Доктор Лис Микита усміхнувся ласкаво до неї й говорив:
"3 огляду на всі глибокі й мудрі думки, які ми почули досі в часі сьогоднішньої судової розправи, я не боюся закиду, буцімто я хочу поборювати людину з чисто особистих причин. Справа занадто ясна й занадто небезпечна для життя й будучності всіх звірів, щоб дивитися на неї з поверхового, легкодушного або особистого становища.
Найвищий Трибунале! Славна Звірина Громадо! Всім нам, звірям, грозить заглада і смерть од людини. А що людина не зречеться за ніяку ціну свого наміру знищити царство звірів, я ставлю справу людсько-звіриних відносин принципово ось як: або звірі або люди! Або ми, звірі, мусимо згинути з рук людей або люди мусять умерти під кігтями звірів! Третього виходу нема! Ми в сьогоднішній незабутній розправі виказали ясно, що зі становища життєвого принципу матері-природи життя — це боротьба. А з тієї боротьби вийдуть переможцями ті створіння, котрі визначаються вищим розумом і вищою моральною силою. Ми дали докази, ясні як на долоні, що людина віддалилася від матері-природи, відцуралася її та наслідком своєї культури впала глибоко під рівень звіриного розуму і звіриної моралі, як це між іншим виказує світова війна, а ще в більшій мірі повоєнна сучасність між людьми. Значить, людина стратила через ту свою велику брехню, що називається культура, право на життя. Отже, в ім’я матері-природи, в ім’я розвитку й розцвіту всесвітнього життя я думаю, що буду виразником почувань і думок усіх звірів, коли з глибини моєї душі крикну:
"Смерть людині!"
З одушевленим завзяттям перехопили звірі цей оклик і з кожного звіриного горла, на тисячних звіриних мовах зарокотіли громом два могутні і страшні слова:
"Смерть людині!"
Лиш цар Лев мовчав, а може ще дехто. Доктор Лис Микита говорив далі: "Не потребую навіть і згадувати про те, що питання, чи слово людина криє в собі всі знамена тяжкої образи звіриної чести, нашою судовою розправою вже безсумнівно вирішене. Я певний у тому, що тепер не найдеться ні один звір, який не набрав би якнайглибшого переконання, що Вовк допустився тяжкого злочину образи чести достойної маркізи дами царського двору пані Мавпи через те, що прозвав її людиною. Та з огляду на те, що це справа не тільки самого Найвищого Трибуналу, а загальна всезвірина справа, я ставлю під голосування всіх звірів ось який внесок:
"Хто зі звірів переконаний, що слово "людина" становить образу звіриного імені, хай голосує по старозвіриному конституційному звичаю ось як: хвостаті звірі зволять ласкаво піднести при голосуванні хвости "за", не піднести, коли голосують "проти". Птиці й комахи розпустять крила "за", не розпустять "проти".
Звірі прийняли внесок Лиса Микити і президент Найвищого Трибуналу міністр Слон піддав його під голосування.
Цілий звіриний світ голосував за тим, що слово "людина" є образою звіриної честі.
Цар Лев сидів у понурій задумі та дивився на безліч різноподібних хвостиків, хвостів і хвостищ, які піднялися над звірами.
Немає математика, щоби всі ті хвости полічив, не має пера, щоб їх могло списати. Праліс хвостів серед пралісу дерев!
Поведінка осла
Слон хотів уже урядово оголосити вислід голосування, на основі якого звірі добачують у слові "людина" однодушно образу честі. Але в останній хвилині доктор Лис Микита помітив, що осел не підняв хвоста. Зачудований і подражнений він запитав його:
"Пане Осле, невже ви не уважаєте слово "людина" образою звіря?"
Осел відповів:
"І-я, і-я ... так... воно образа..."
"Так чому ж ви, пане Осле, та свого шановного хвоста не підняли?"
"Як же ж мені його піднести?",— дивувався осел.
"Як то як?",— усміхнувся прокуратор.— "От так: хвіст узяти тай підняти..."
Осел на те сказав:
"Добре вам так говорити, пане покараторе..."
"Чому я його не бачу, пане Осле?"
"Що ж я тому винен?",— боронився осел.
Доктор Лис Микита усміхнувся здивовано і сказав:
"Або я сліпий або ви, пане Осле, вибачте, несповна розуму..."
Осел поясняв:
"Пане покараторе, в мене трошки, вибачте, розуму єсть, а тільки я хвоста не маю..."
"Чому?",— дивувався Лис Микита.
Осел відповів питанням:
"Як же ж мені мати хвіст, як мені його людина відірвала?.."
Останні слова осла викликали веселість у звірів-мужчин, а крайнє обурення на людину серед звіриного жіноцтва. Досада перейшла в роз’ярення, коли одна панна Ослівна залилася рясними сльозами та заридала ось якими словами:
"О, проклята будь людина, що так мені опоганила мого нареченого!"
Собача вірність
Найшовся лиш один звір, який пішов проти думки всіх звірів. Це був Пес.
Доктор Лис Микита глянув на нього гострим поглядом і запитав його:
"Чому ти, єретику, думаєш інакше, ніж усі?"
Пес, який досі поводився непевно й боязливо, обізвався нараз із якоюсь дивною рішучістю:
"Найясніший Царю! Браття й сестри по природі! Убийте мене! Я вірно служив моєму людському панові й моя совість наказує мені скоріше умерти, ніж зламати вірність людині".
Як почули ці слова жінки з товариства "Звірино-Жіночий Союз боротьби з людським родом", заметушилися так, неначе би хто їх окропом обіляв. Зняли оглушливий вереск і пустилися бігцем до пса, щоб його на місці роздерти. Пес чекав супокійно на смерть і без боязні дивився на заіскрені очі жінок, які вже ось-ось мали його допасти. Ще кілька хвилин — і вірна псова душа не буде вже на цьому світі. Ще три хвилини... ще дві... ще... Нараз повітря роздер могутній голос. Це сам цар Лев так рикнув, що, здається, саме пекло злякалося:
"Геть відсіля, ви, крикливі баби-борительки!"
В одну мить вернули жінки на своє місце. Стояли мовчки та неспокійними й боязливими очима позирали на царя й не могли собі з'ясувати такого наглого вибуху його великого гніву. А цар Лев довго мовчав серед загальної глухої тиші. Вкінці обізвався спокійним голосом, але повним царської волі й рішучості:
"Вірність і готовність умерти, щоб вірності не зламати, спасає життя. Пес буде жити, бо він своєю вірністю змив зі себе всі свої гріхи".
Настала понура мовчанка, серед якої звірі старалися збагнути глибину царських слів.
Та найбільше враження зробили слова царя про вірність на пса. Це його душу так розхвилювало, що він не знав, як сидіти, як рухатися і що взагалі зі собою почати. Не тішило його те, що царська воля спасла йому життя. Ні, його прошибло наскрізь почуття якоїсь безмежної вдячності цареві за те, що ніхто зі звірів не відчув і не зрозумів його вірності людині, тільки він сам одинокий — цар Лев. Тому пес із радості гавкав-плакав, вив-сміявся, скавулів, а його вдячний хвіст так неспокійно крутився-вертівся, начеб хотів одірватися від його тіла. Серед виру почувань пробивалася чимраз більше до його свідомості лиш одна думка: