Читайте старі літописи і хроніки, і всюди знайдете поняття "отчизни нашея" – завжди в протиставленні до Москви як до чужини. Оскільки більш вищим, модернішим, шляхетнішим, більш людським було те почуття, ніж виплекане діячами "відродження" в XIX віці, які за свою вітчизну вважали не тільки Україну, але й "Схід Європи", СССР, і тому подібні плоди хворої уяви і кастрованої душі наших радикалів, соціалістів і хліборобів –"державників"...
І дійсно, тримаймо в свідомості оце предківське розуміння патріотизму з одного боку, а з другого викличемо в пам'яті те поняття "патріотизму", яким нас годують нові національні дегенерати. Ідеалом предків – було визволення їх "отчизни", в тім виливався їх патріотизм, їх любов до рідного краю. В "культурної" людини XIX віку з табору ліберально-соціалістичного, інший вихід знаходить почуття любові до свого. Передусім – вона цього нормального почуття соромиться, і коли вже про нього доведеться заговорити, то – ніби вибачаючись – вона зараз додасть те, що люблячи своє, "не оставить і ко всій Руси любови" (М. Драгоманов), особливо до тої, північної, до якої предки мали не любов, а погорду. Але і того мало! Для такого "культурника" ідеалом є не розквіт свого народу, а "братерське єднання всіх народів, зілляння всіх народів в один .народ". "Справжнє щастя" – соціалісти думають лише про "щастя" – дасть лише "правдивий космополітизм", щоб "злитися в одну братерську сім'ю народів", "в один майже народ", "як брат з братом".36) Коли про таке "братерство" говорять, скажімо, москалі – вони знають, що роблять, бо в них це значить російська нація, що поглине всі інші. В них такі розмови – це вияв інстинкту підкорення, агресії, завойовницьких намірів. Але коли про це говорить нещасний Гр. Наш із малоросів, доводячи, що сильний народ "мусить помагати слабшим", себто нам, коли всі мають злитися в одну націю (там же стор. 190) – це кретинство. Так само, коли в унісон грає незабутній Михайло Драгоманов, коли бездарно віршує:
"Ти, русин північний, один із всіх братів
Велике зложив государство,
Нехай же та сила послужить на поміч
Слабішим братам у слов'янстві."37)
Для одної прихильниці драгоманівщини, патріотизм, який сповідували Полуботки й Велички, напевно видається якимсь "людоненавистництвом". Звеличниця Драгоманова сумує, що "останніми часами патріотизм робиться в нас словом, якимсь неприємним для поступовця, в якім лунає традиційний егоїзм кожного народу і яке протиставляють братерському інтернаціоналізмові та загальному пацифізмові". Тому радить відкинути цей новий, ненормальний патріотизм і прийняти інший, "шляхетний", ось наприклад патріотизм... Рабіндраната Тагора. Не "ідолопоклонний культ нації до себе самої" 38), який разив і графа Румянцева, в наших предків, які ще не закоштували тагорівської і драгоманівської "мудрости".
Цей "новий" патріотизм, який несуть наші соціалісти й радикали, є між іншим близький не лише патріотизму Тагора, але й патріотизмові Льва Толстого, бо він же вважав, що "патріотизм є в наш час почуття неприродне, нерозумне, шкідливе, що спричиняє велику частину тих нещасть, від яких страждає людськість". 39)
Це властиво і є патріотизм нашої дубової "верхівки", тих "культурних" інтелігентів минулого віку, який і досі існує в запаморочених мозках радикально-соціалістичної, чи ліберальної нашої "еліти". Але той "новітній", інтернаціоналістичний і пацифістський патріотизм, те звиродніле почуття XIX віку наказують нам шанувати як наші "традиції"! Якраз за те на нас накидаються, що гидуємо такими "традиціями" часів занепаду; за те, що прагнемо повернути нашу ментальність до великого минулого, коли люди жили нормально, думали нормально, відчували нормально; коли патріотизм – був патріотизмом, а не космополітизмом; коли нація була нацією, а не "всенацією"; коли любов до свого була любов'ю до свого, а не – водночас – до чужого і ворожого.
Тут нема вибору, ні погодження. Або – патріотизм наших предків, або – "патріотизм" Тагора, Толстого, Липинського, Винниченка, Шаповала і графа Румянцева, – всіх тих, які той нормальний патріотизм, що ми хочемо воскресити з минулого, обкидають багном; всіх тих, яким цей наш патріотизм тхне "ідолопоклонним культом нації", "неприємним для поступовця"...
"Ідолопоклонний культ нації" називають ще наші "патріоти" типу Толстого – "зоологічним націоналізмом". Що розуміють вони під цим не так страшним, як глухим означенням? "Зоологічним націоналізмом", на їх думку, перейнятий всякий, хто наприклад не стає до спільного фронту з Москвою чи з сіонізмом; хто не тремтить з захоплення від самого звуку імені Пушкіна; хто не співробітничає з "Нашим Шляхом". "Зоологічним націоналістом" є всякий, хто каже, що живучи між вовками, не можна мати зубів і вдачі корови, або що в злодійськім селі не одягають на сторожових псів намордника. Хто так думає, той, на їх думку, проповідує "щастя ножа" і приносить ганьбу "нашому культурному і туманному століттю". Така їх "традиція", яку вони хочуть прищепити нашому віку, вікові війн і революцій.
Для наших бубніїв людяності, всяка людина не нашої породи це не чужинець, а – брат. То лише "націоналісти звертали всю причину лихого стану українства на "ворожих сусідів", раді були зачіпати їх... Напроти, ми (космополіти — Д.Д.) думали, що народу... чіпати нічого, а з демократично-прогресивними елементами в них навіть треба дружити". До всіх слов'ян треба "ставитися з любов'ю", забути "нікчемні свари". Рацію мав індуський мудрець Тагор, що – "ті що обдаровані міцною силою любови, що мріють про духове об'єднання, що мають найменше ненависти до чужинців", ті переможуть в житті і гратимуть "провідну роль в майбутнім", тим усміхнеться доля. І навпаки нетолерантні – зійдуть на пси.40) Така була думка їх всіх, того чесного товариства гуманістів, від батька і вчителя почавши, а скінчивши на епігонах – Коберськім та письменниках з "Громадського Голосу", "Впереду" й інших червоних чи рожевих часописів... Хто цієї любові до всіх друзів і недругів не має, той – виродок серед українства, той "кривавий романтик", той хоче повести наш народ "на звірячі шляхи", для яких "не може бути ґрунту в моралі та психіці українського народу".41)