Ми згадуємо традиції Петра Дорошенка, Орлика, Богуна. А є й такі, що хочуть відновити "традиції" Кисіля. Одні славлять традиції Мазепи, інші – Кочубея.
Одні проповідували, що царат – наш історичний ворог, а боротьба з ним є нашою історичною традицією. Інші знову, що "московський царизм є і українська історична святиня" та що "через те старі українські письменники, пишучи вірші на честь царизму, являлись зовсім історичними патріотами".1)
Олександр Кониський під час Кримської війни був змушений обставинами до короткої канцелярської служби в Прилуках для "матушки Росії". Цей примус так його гриз, що він писав, каючись в своїм невільнім гріху:
"Я блудний син, лукавий син,
Зневажив я свою родину,
І тяжко-соромно згадать
Про те, що я служив чужині."
Це – традиція Кониського. Деколи, цілком в дусі Драгоманова, бачив цю традицію В. Липинський. Він підносить заслуги російського генерала Залєского (як одного з багатьох), який "во ім'я цієї, нашої попередньої історичною минувшиною створеної, такої, а не іншої, реальної, а не фантастичної, політичної традиції, служив вірою й правдою державі російській".2)
Кониському служба чужинцеві – варта догани, Липинському – пошани. І один і другий спираються на традиції.
Ми шануємо традиції старого Києва і його культуру. А ідеолог українського соціалізму й радикалізму, називає традиції київської Русі – традиціями "хамів і розбійників", які треба "кинути в піч", замінивши "традиціями" соціалізму.3)
За якими ж традиціями йти?
Ми шануємо традиції революції в Україні, коли впав царат і коли високо вгору зривалася наша революційна стихія народна. Але провідники соціалізму вчать нас не довіряти тій стихії, бо це ж було "неосвідомлене українське село", яке "боялося самостійності України", бо це ж був народ, який "не розумів" високих національних ідеалів і не хотів за них боротися.4)
Є традиціоналісти, які охоче тримаються старих, консервативних, народних звичаїв – у вірі, в соціальному побуті тощо. Але є й інші "поступовці" і "демократи", які відкидали ці звичаї. Триматися якихось думок тільки "через те, що й народ держиться звісних традиційних думок"? Ці "демократи" з того сміялись. "При всім нашім демократизмі" – писали вони – "треба держатись принципів не традиційних, а наукових, поступових і ці принципи нести в народ і не понижати, або затемняти свої думки для застарілих, а то й противорічивих думок так званого народу".5) Як бачимо, там, де їм це було невигідно, наші драгоманівці-народники говорили про "так званий народ"! Вони вміли навіть ще краще відзиватися про немилі своїм доктринам народні традиції! Бо ті "народні традиції" були звичайною "реакцією". "Космополіти ж (драгоманівці), ...цивілізацію ставили вище національності і вважали утилітарно кориснішою для народу, ніж народні традиції, між якими є багато архаїчного і просто ретроградного".6)
Тут вже просто проголошується війна національним традиціям, як чомусь "ретроградному" і "реакційному" (чисто більшовицька мова!). А тим традиціям протиставляються ідеї "поступу" і "космополітизму". Це зрештою не перешкоджає сучасним оборонцям Драгоманова, що так висміювали історичні наші традиції, заступатися за нього в ім'я вшанування... історичних традицій!
Як бачимо, різні є наші традиції, різні погляди на них. За якими ж з них іти?
Деякі земляки мають таке широке серце, так вщерть наповнене любов'ю, що наказують шанувати й одні традиції, й другі, і Кониського, й Драгоманова, й Мазепу, й Кочубея, й традиції "ретроградів"-націоналістів і традиції "поступовців"-космополітів. Гадаю, що ті, що вміють так шанувати всіх, передусім не шанують самих себе. Гадаю, що така всеохоплююча шана можлива лише в теорії, не сам-на-сам з твердою дійсністю, яка – особливо в наші часи – наказує вибирати.
Мусимо вибрати й ми. Мусимо відповісти виразно на питання, – де, в якій добі нашої історії, в яких її провідних постатях маємо черпати свій заповіт, свої традиції? Чи, говорячи символічно, в Шевченка, в якого творах палахкотіла багряна заграва наших героїчних часів? Чи у Драгоманова, який ненавидів Шевченка якраз за його "фанатизм" і який став символом найбільш антигероїчного віку нашої історії, XIX століття? Символом того "космополітизму" і "поступовості", як символом соціалізму Карл Маркс, – є власне М.Драгоманов. Він став репрезентативною постаттю майже цілого українства минулого століття, ідолом сучасних наших соціалістів, лібералів, радикалів, гуманістів, інтернаціоналістів, "тоже-націоналістів" і інших. Недурно ж вони й досі пишуть:
"Михайло Драгоманов! Кілько в сьому імені злилося для кожного українця високого, прекрасного, дорогого!" Він же ж – "слава української нації, а думки його ясні, поступові, перейняті федералізмом, щирим демократизмом – ще не втратили своєї свіжості, як і своєї глибокої правди.7)
Чи дійсно так? Чи божки XIX віку, разом з цілим тим віком, дійсно можуть служити нам, нашій епосі водозабором, звідки маємо черпати наші провідні думки? Чи оті каганці минулого століття можуть стати смолоскипами наших динамічних часів?
Чим був – своїм ідейним змістом – XIX вік?
Блаженно-наївним світом, був світ століття, яке в 1914 р. зникло у небуття. Світ, коли вірили в безперервний автоматичний поступ, в світло розуму, яке впорядкує хаос, в силу взаємного намовлення, в переконуючу міць розумної ідеологічної думки, яка допоможе довести противнику правду наших домагань, як доводять правду про те, що два додати два дорівнює чотири. Це був світ, коли вірили в те, що, в світлі "поступу", насильство, шовінізм, війни і сварки перестануть бути регулятором життя; що стануть поволі пересудами "темного середньовіччя", так само, як і фанатизм; що їм в наші часи не буде місця...
Це були часи, коли вірили – чи прагнули? – що слово правди заб'є облуду і егоїзм, класовий чи національний; що у всьому, у всіх бідах, винні лише "царі та пани", а як, мовляв, прийдуть до слова народи, свобідні і великодушні, то наступить рай. Іван обійметься з Ванюхою, чи з ким, єретиків не палитимуть більше на кострищах, кати бавитимуться в ловеласів, або викладатимуть пасьянси, тирани займуться добродійством, або гратимуть на сопілці, лев ляже коло ягня, рай буде на землі і щастя в людях. А над усім світом загориться радісна веселка всецілющої демократії і братерства...