Так, туга за волею – віє з тих віршів. Але й – який же ж плебейський, невільницький дух – тоді було ще так мало свідомої верстви. От, коли я говорю про плебейство нашої демократії в творах Драгоманова і в його науках, і в науках його епігонів, то власне це я маю на увазі. Бо в цьому вірші – і в прозі Винниченка, Драгоманова, Грушевського і інших – яку скеровували вони до більшовиків, до братів слов'ян, чи до царату, – та сама життєва філософія. Є в ній – як і в тому наївному селянському вірші – і почуття власної нижчості, і віра в пана, і в доброту його, і нерозуміння законів життя і брак почуття власної гідності, все, чим так відрізняється вік нашого "виродження" від суворої нашої давнини, коли ми ще були не демократією, а нацією, і від доби, в яку ми вступили, проти волі еліти, після війни.
Коли я дивлюсь, як – наприклад в добі більшовицького флірту – як в СССР наступила доба "українізації", як полюбили там і заопікувалися зненацька нашою культурою, мовою, піснею, як почали видавати для нас часописи на "рідній мові"; як різні шмайгелеси чи просто кретини дозволили собі клепати по-панібратськи по плечу великого автора "Заповіту", – я думав, що це був лихий знак. Коли різні товариші з 2-го чи 3-го Інтернаціоналу виголошували кілька знакових речень про "братній пролетаріат", якому робилася честь належати до їх організації, до організації "панів", щоб мати право горлати разом з ними реrеаt! на їх ворогів і vivat на честь їх приятелів. Коли пригадаю, чим мали ми за ту наглу любов до нас віддячувати, одами Рильського чи акафістами Тичини, – тоді я думаю – як гарно було тоді, коли нас ще не любили. Тоді починаю розуміти вислів римського цісаря oderint dum metuant. Нехай краще ненавидять і бояться, аніж голублять і легковажать. Тоді з полегшенням звертається зір до тих забутих часів, коли люди так тверезо гляділи на світ, не заколисуючи себе оманами; коли їх боялися й шанували.
Шпенґлер каже, що – "ідей не можна висловити": "митець споглядає на них, мислитель – відчуває їх, державний муж і вояк – їх здійснюють... Ідеї свідчать про своє буття через стиль народів, через тип людини", через життя, а "життя – це ніяка система, ніяка програма, ніякий розум, воно само для себе і через себе".80)
Власне тип тодішньої людини був разюче іншим від тої космополітичної "людини", проти якої буриться дух нашого віку, але яка – серед недобитків соціалістів, масонів і лібералів – все ще намагається грати головну роль на світовій арені. Ідеал людини в ті далекі часи відрізнявся від ідеалу космополітичного.
Це був, в повному сенсі того слова, ідеал лицарський, як його розуміли і на Заході, і на тодішній Україні. Про князя Володимира Васильковича Волинського, пише Літопис, що високо ставив дане слово: "во хреснім же ціловані стояше со всею правдою". І дальше: що був "страха Божія наполнен"; і щойно по переліку тих чеснот, згадує літописець про його гуманність і доброчинність: "милостини прилєжаще". Спершу говорить про його "мужьство", потім – про "ум" і аж тоді про інші "добродіянья". Шкала вартостей – цілком відмінна від шкали вартостей гуманістів і інших скигліїв XIX століття. Бо в противагу до цих останніх – Володимир "возлюбив нетлінная паче тліньних, и небесная паче временьних".81)
Це був тип людини, яка ніколи не охлявала ні фізично, ні морально; яка була вічно на сторожі, постійно готова до найгіршого. Мономах приказував: "а оружья не снимайте с себе, внезапу бо человік погибаєть". Про себе писав, що перебував в невсипущій діяльності і в русі, "не дая собі упокоя".82) Як цей ідеал вічного неспокою відрізнявся від ідеалу нашого звироднілого віку соціалізму, коли тужили за "святим і тихим спокоєм", за "згодою і спокоєм", коли культивували не Мономаха, а Тагора, який "бачить в природі храм, де Бог... у квітках, у тому спокою, що дає природа найзмученішому серцю"; як цей ідеал, що розумів Бога "дуже близько до того, як розуміли Бога Ренан і Толстой"83) відрізнявся від ідеалу нашої давнини.
Утопія наших соціалістів (Винниченко "Соняшна машина") – це ідеал нероби, за якого працює або машина, або соціальний устрій. Вимріяна утопія нашого звироднілого панства часів Квітки-Основ'яневка і Гоголя – це ідеал багатія, який – "так розбагатів, що не можна й подумати, та вискочив у пани і усе на подушках лежав"...84) І як же ж катастрофічно мусила змінитися душа нашого народу від часів, коли писав про козаків літописець, що "вони в покою жити никогда не любят, но і для малой користи нужду поднимають і море било перепливать отваживаються".85)
І кодексом тих людей був лицарський кодекс. Відплатити за кривду або за ганьбу, "сором з себе зложити". На першому місці в них не була матеріальна шкода, зроблена їм кимось, але власне моральна образа. В маніфесті одного ватажка козацької доби є згадка не так про клопіт для батька, як про його "безчестиє", про брак "респекту" до нього.86) Вони завжди покладаються не – як роблять тепер – на своє число чи на свої "страждання", чи на "права демократії", лише на свою гідність і вартість. В листі кошового Семена Рубана до Мазепи згадується про "отвагу нашу рицарську'', про "славетне гніздо Січи". Цей титул, на який так спиралися, шукаючи своїх прав, був тоді найважливіший. Вітаючи гетьмана Мазепу після одного з його успішних походів на татарів, Варлаам Ясинський цитує Апокаліпсис (хто з ліберальних цитаторів звертав коли-небудь око на ту книгу?): "побіждающему дам сісти зо мною на престолі моєм, якоже и Аз побідих и сідох со Отцем на престолі Єго".87)
Це були часи, коли Величко називав наших предків "народом мужественним і рицарським", а його вождів – "отважними і храбрими''.88)
Тоді навіть противники казали, що були козаки хлопами, "одначе такими хлопами, які достойні були бути Квінтами Цінцінатами". Тоді навіть суверен держави, яка мала з ними до діла, називав їх "мужественним руським народом", а інші – "дияволами Хмеля", що було не меншим компліментом. 89) Шведський посол підкреслює їх "ревність... незнищиму й невигасиму та все горіючу живим полум'ям", яка не дозволяє їм "прощати головним ворогам Бога". Дивує їх тяга до "справедливої... мести за приказом сумління і чести", як їх до того намовляє "Божий маєстат".90)