– Без сумніву, – пристрасно сказав містер Кернан.
Місіс Кернан підійшла до дверей спочивальні й повідомила:
– Тут до вас гість!
– Хто?
– Містер Фоґарті.
– О, заходьте! заходьте!
На світло з'явилося бліде подовгасте обличчя. Його біляві обвислі вуса гармоніювали з такими ж білявими бровами, що вигином ішли над приємно здивованими очима. Містер Фоґарті був скромний бакалійник. Свого часу він шинкарював у місті, але прогорів, бо слабке фінансове становище дозволяло йому мати справи тільки з поганенькими гуральнями та броварнями. Тоді він відкрив невеличку крамницю на Ґлезневін-роад, де, лестив він собі, гарні манери забезпечать йому прихильність місцевих домогосподарок. Він поводився досить-таки люб'язно, жартував із дітлахами й мав гарну вимову. Чого-чого, а культури йому не бракувало.
Містер Фоґарті приніс із собою гостинця – пляшечку особливого віскі. Він ввічливо поцікавився здоров'ям містера Кернана, поставив свій дарунок на стіл і приєднався до компанії. Містер Кернан оцінив дарунок, тим більше, що мав перед містером Фоґарті залеглий боржок за бакалію. Він сказав:
– Я знав, що ти прийдеш, старий. Джеку, відкриєш пляшку, га?
Містер Павер знову став за господаря. Склянки вимили й налили п'ять маленьких порцій віскі. Такий розвиток подій пожвавив бесіду. Містер Фоґарті, сидячи на краєчку крісла, слухав із неабияким зацікавленням.
– Папа Лев ХІІІ, – сказав містер Канінґем, – був один із світочів своєї доби. Знаєте, він палко мріяв про унію Латинської та Грецької церков. Це була мета його життя.
– Я не раз чув, що він був чи не найосвіченіша людина в Європі, – сказав містер Павер. – Звісно, опріч того, що був Папою.
– Атож, щоб не сказати більше, – підтвердив містер Канінґем. – Його девіз як Папи був "Lux на Lux," Світло на Світлі.
– Ні, ні, – сказав містер Фоґарті. – Ви помиляєтеся. Його девіз був "Lux у Tenebris," Світло в Темряві.
– Ага, – сказав містер Мак-Кой , – Tenebrae.
– Послухайте, – впевнено сказав містер Канінґем, – у нього був девіз "Lux на Lux". А в Пія ІХ, його попередника, – "Crux на Crux," Хрест на Хресті. Це щоб відрізняти між собою їхні понтифікати.
Аргумент прийняли. Містер Канінґем повів далі.
– Папа Лев, ви мабуть чули, був видатний учений і поет.
– У нього було вольове обличчя, – сказав містер Кернан.
– Так, – сказав містер Каннґем, – він писав вірші латиною.
– Це правда? – запитав містер Фоґарті.
Містер Мак-Кой із видимим задоволенням відпив свого віскі й багатозначно хитнув головою, кажучи:
– Без жартів, кажу вам.
– Нас цього не вчили, – сказав містер Павер, вслід за містером Мак-Коєм прикладаючись до свого віскі. – Егеж, у школі для бідноти, куди я ходив за пенні в тиждень, такого не вчать.
– Багато порядних людей ходило до школи за пенні в тиждень з куском торфу за пазухою, – повчально сказав містер Кернан. – Стара система, що не кажіть, була найкраща: проста й чесна освіта. Без ніяких там новомодних штучок...
– Що було, то було, – сказав містер Павер.
– Нічого зайвого, – сказав містер Фоґарті.
Зробивши це зауваження, він церемонно випив склянку.
– Пригадую, – сказав містер Канінґем, – я читав, що одного з своїх віршів – латиною, звісно – Папа Лев написав про винайдення фотографії.
– Про фотографію! – вигукнув містер Кернан.
– Так, – сказав містер Канінґем.
Він також випив своє віскі.
– Знаєте, – сказав містер Мак-Кой , – а хіба, коли подумати, фотографія не чудова річ?
– О, звісно, – сказав містер Павер, – великі уми вміють бачити велике.
– Як мовить поет: "Великії уми близькі до божевілля," – сказав містер Фоґарті.
Містер Кернан виглядав стурбованим. Він марно пробував пригадати, що говорить протестантське богослов'я з приводу деяких контроверсійних питань, і, нарешті, звернувся до містера Каніґема:
– Скажи-но мені, Мартіне, – сказав він. – Хіба декотрі папи – звісно, не цей, що тепер, і не його попередник, але декотрі з давніх пап, не були... як би це сказати... не зовсім порядні.
Запала тиша. Містер Канінґем сказав:
– Ну, звичайно, траплялися й паршиві вівці... Проте ось що найдивовижніше. Жоден з них, навіть найбільший пияк, навіть найбільший... найзапекліший мерзотник – жоден з них, проповідуючи ex cathedra, ніколи не сказав ні слова єресі. Хіба не дивовижно?
– Ще б пак, – сказав містер Кернан.
– Так, бо коли Папа промовляє ex cathedrа, – пояснив містер Фоґарті, — він є непомильний.
– Так, – сказав містер Канінґем.
– О, я знаю про непомильність Папи. Пам'ятаю, я був ще молодий, коли... Це ж було тоді, як...
Містер Фоґарті не дав йому договорити. Він узяв пляшку й заходився доливати кожному по краплі. Містер Мак-Кой , побачивши, що всім не вистачить, заявив, начебто не допив іще першої порції. Інші стали протестувати, але кінець-кінцем погодилися. Легенька музика віскі, що лилося в склянки, створила приємну інтерлюдію.
– Про що це ти говорив, Томе? – запитав містер Мак-Кой .
– З цією папською непомильністю, – сказав містер Канінґем, – вийшла вистава, якої світ не бачив.
– Ти про що, Мартіне? – запитав містер Павер.
Містер Канінґем, піднісши руку, розчепірив два грубих пальці.
– Уся свята колегія: всі кардинали, архієпископи та єпископи були "за," і тільки двоє були "проти," двоє з-поміж усіх. Цілий конклав, крім них, був одностайний. А цим двом хоч би що! Дзуськи!
– Ха! – сказав містер Мак-Кой.
– Це був німецький кардинал на ймення Доллінґ... чи Довлінґ... чи...
– Ну, людина, що її звати Довлінґ, аж ніяк не може бути німцем, це ясно як божий день, – сказав містер Павер, сміючись.
– Менше з тим, один із них був цей видатний німецький кардинал, хоч як там його звали; а інший був Джон Мак-Гейл.
– Що? – закричав містер Кернан. – Це був Йоан Туамський?
– Ти певен цього? – недовірливо запитав містер Фоґарті. – Я думав, то був якийсь італієць чи американець.
– Це був не хто інший, як Йоан Туамський, – повторив містер Канінґем.
Він випив, а решта джентльменів взяли з нього приклад.
– Там зібрались геть усі кардинали, єпископи й архієпископи з усіх кінців землі, а ці двоє затялися й усе. Вони не поступалися ні на крок, аж доки сам Папа не встав і ex cathedra не проголосив непогрішність догмою Церкви. І тої самої миті Джон Мак-Гейл, що був так запекло виступав проти, підвівся й рикнув, наче лев: "Credo!"