– Та ж до того, – сказав містер Лайонс, – що в нас є певні ідеали. Чого це ми повинні вітати людину з такою лихою славою? Чи ти гадаєш, ніби Парнелл після того, що він скоїв, і далі міг бути нашим провідником? Чого ж робити виняток для Едварда Сьомого?
– Сьогодні Парнеллові роковини, – мовив містер О'Коннор, – тому не розпалюймо давні суперечки. Ми всі складаємо йому шану тепер, коли він пішов од нас, – навіть консерватори, – додав він, повертаючись до Крофтона.
"Пок!" Неподатливий корок нарешті вилетів із пляшки містера Крофтона. Містер Крофтон підвівся з ящика й підійшов до вогню. Повертаючись на місце з добутком він мовив низьким голосом:
– Наші шанують його за те, що він був справжній джентльмен.
– Твоя правда, Крофтоне, – сказав містер Генчі з притиском. – Тільки він один міг дати лад із цією собачою зграєю. "Сидіти, пси! До ноги, дворяги!" Так він їх муштрував. Заходь, Джо! Заходь! – вигукнув він, помітивши в дверях містера Гайнса.
Містер Гайнс неквапно увійшов.
– Відкрий-но, Джеку, ще пляшечку, – сказав містер Генчі. – О чорт, я ж забув, що нема коркотяга. Дай-но сюди, я поставлю її на камін.
Старий подав йому ще одну пляшку, і містер Генчі поставив її на плиту.
– Сідай, Джо, – сказав містер О'Коннор. – Ми оце саме говорили про Вождя.
– Так, так, – сказав містер Генчі.
Містер Гайнс сів на край столу біля містера Лайонса, не сказавши ні слова.
– Хай там як, – мовив містер Генчі, – а був один, що не відкинувся від нього в тяжку хвилину. Їй-богу, це я про тебе, Джо! Хто-хто, а ти держався з ним як справжній чоловік.
– До речі, Джо, – мовив раптом містер О'Коннор, – Може б ти прочитав нам того вірша, що ти склав, – пам'ятаєш? А?
– О, так! – сказав містер Генчі. – Прочитай нам. Ти ще не чув, Крофтоне? То послухай: чудова річ.
– Давай, Джо, – сказав містер О'Коннор. – Нехай почують.
Спочатку містер Гайнс, здавалось, не пригадував, про який вірш іде мова, але поміркувавши хвилинку, мовив:
– А, он ви про що... Коли вже то й було...
– Давай-но, чоловіче! – сказав містер О'Коннор.
– Чш-ш-ш, – сказав містер Генчі. – Ну ж бо, Джо!
Містер Гайнс повагався ще якусь хвилину. Тоді посеред загальної мовчанки скинув свого капелюха, поклав його на стіл і підвівся. Здавалося, він подумки повторює рядки вірша. Нарешті, після довгенької павзи він оголосив:
Смерть Парнелла
6-го жовтня 1891 року
Він прокашлявся раз або двічі й почав декламувати:
Він помер. Наш невінчаний цар помер.
О Ерін, хто розвіє твою тугу?
Сердешная, ти в сиротах тепер,
Над батьком твоїм вчинено наругу.
Плюгаві пси звели його в могилу,
Затьмарилося сонце його слави.
О Ерін, твою мрію давню, щиру
Разом із ним у домовину вклали.
Усюди – чи то хата чи палац –
Ірландський люд жалобну править тризну,
І плаче гірко, бо пішов од нас
Той проводир, що мав спасти вітчизну.
О, він би вивів свою Ерін із недолі,
Щоб гордо маяло зелене знамено
І щоб у вольному народів колі
Було достойне місце нам дано.
Він марив про свободу, але ба –
То була тільки мрія недосяжна.
Він бився, що є сили, та дарма,
Йому перепинила шлях юрба продажна.
Зрадливі, малодушні лицеміри –
Вони на пана свого руку підняли
І мов ті юди, поневаживши довіру,
Його на суд попам лукавим оддали.
Хай вічний сором вкриє пам'ять тих,
Хто плямував його ім'я шляхетне.
Людці, не варті й пилу з його ніг, –
Історія хай суд над вами звершить!
Наш проводир упав, як падає титан,
До самого кінця стоявши непохитно.
Прадавніх витязів шляхетний стан
Прийме героя радо і привітно.
Відгомін сутичок і сварів безнастанних
Не потривожить його вічний сон,
Від людських поривань пустих і марних
Сховала його смерть за свій ослон.
Дарма, що недруги узяли верх над нами,
Будь певна, Ерін, проминуться чорні дні,
І його дух, мов фенікс, з попелу повстане,
І вольна воля запанує на землі.
Коли народ наш, наші сестри і брати
На утиску й неволі хрест поставлять,
Тріюмф наш буде не без гіркоти –
Горенитиме в серці Парнеллова пам'ять.
Містер Гайнс знову присів на край столу. Коли він закінчив декламувати, панувала тиша, а тоді вибухли оплески: аплодував навіть містер Лайонс. Оплески тривали ще якийсь час. Коли вони вщухли, всі слухачі мовчки хлебнули з пляшок пиво.
"Пок!" Із плящини містера Гайнса вилетів корок, але містер Гайнс і далі сидів на краю стола, розчервонілий і простоволосий. Він мовби нічого не чув.
– Молодчина, Джо! – сказав містер О'Коннор. Щоб заховати свої емоції, він поліз у кишеню, дістаючи звідти пачечку цигаркового паперу та капшук із тютюном.
– Що скажеш, Крофтоне? – гукнув містер Генчі. – Хіба не чудово? Га?
Містер Крофтон відповів, що вірш був дуже навіть непоганий.
[1] Голова Ради в справах бідних.
МАТИ
Містер Гологен, заступник секретаря в товаристві "Ейре Абу" вже мало не місяць гасав по Дубліну з кінця в кінець, його руки й кишені були повні брудних цидулок – він домовлявся про серію концертів. Він кульгав на одну ногу, й через це приятелі прозвали його Кривий Гологен. Містер Гологен без угаву бігав туди й сюди, годинами, бувало, стояв десь на розі вулиці, сперечаючись і доводячи своє, цілий час черкав якісь нотатки, але кінець-кінцем усе влаштувала місіс Кірні.
Місс Девін стала місіс Кірні всім наперекір. Вона здобула освіту в престижному монастирі, де студіювала французьку мову й музику. Бувши дівчиною строгих манер, з природи дуже стриманою, вона мала в школі небагато подруг. Коли наспіла пора для заміжжя, її виряджали в гості до багатьох домів, де всі захоплювались її грою на фортеп'яно та бездоганно-шляхетними манерами. Вона сиділа, оточена холодною стіною своїх чеснот, і чекала, поки якийсь кавалер набереться сміливости й запропонує їй життя в розкошах. Проте юнаки, що їх вона бачила круг себе, були абиякі, нічим не видатні, тож вона не давала їм ніяких підстав для надії, а натомість тамувала свої романтичні бажання, тайкома об'їдаючись рахат-лукумом. Та коли вона, здавалось, уже засиділася в дівках, і подруги взялися перетирати її на язиці, вона заткала всім рота, вийшовши за містера Кірні, що шевцював на Ормондському причалі.
Він був багато старший за неї. Його слова, завжди поважні, застрягали в заростях густої каштанової бороди. Після року подружнього життя місіс Кірні збагнула, що за таким чоловіком не пропадеш, не то що за якимсь романтиком, а проте ніколи не покинула своїх романтичних марень. Він був тверезий, ощадливий і побожний: що першої п'ятниці місяця ходив до причастя, іноді з нею, та частіше сам. Вона, втім, теж не забувала приписів своєї релігії і була йому доброю жінкою. На гостині в чужому домі їй досить було ледь повести бровами, як він одразу ж підводився, щоб уклонитися й попрощатися; а коли його доймав кашель, вона накривала йому ноги стьобаною ковдрою і приносила міцного ромового пуншу. Він, із свого боку, був зразковий батько. Щотижня сплачував у банк невелику суму, і коли дочкам посповнювалося двадцять чотири роки, вони вже мали чималий посаг у сто фунтів кожна. Старшу дочку, Кетлін, він відіслав учитися в хороший монастир, де викладали музику та французьку, а згодом оплачував її навчання в Музичній Академії. Щороку десь у червні місіс Кірні мала оказію сказати приятельці: