Цікава була післямова першої книги. Урочисто розповідалось у ній, що цар Іван продовжує справу імператорів грецьких, і за прикладом Греції, Італії та інших країн вводиться на Русі книгодрукування. Розповідалось у ній, як, не шкодуючи, давали кошти на цю справу "делателям" — Івану Федорову та Петрові Тимофійовичу Мстиславцю.
З любов’ю дивиться великий дужий Іван Федоров на справу своїх рук і, як любиме дитя, тримає книгу на міцних широких долонях.
"Ех, шкода, не дожив ані Максим Грек, ані Макарій до цього свята,— думає з жалем першодрукар. — Оце б раділи!"
— Знаєш, друже,— каже він Петрові,— а треба нам ще й менші книги друкувати, щоб і проста людина могла їх купити і синів своїх навчати. Оце подякують нам люди!
— Авжеж,— згоджується Петро.
І вони заходжуються коло нових книжок.
ЄРЕТИКИ
Іван Федоров і його помічник Петро Мстиславець з таким же запалом і натхненням друкували інші книги, а над ними вже збиралася гроза.
Наче хмари, що раптово затьмарюють погожий день, починають рости, громадитися, спускатися низько над землею і давити повітря, так росло і дужчало невдоволення бояр та вищих церковників, які були з ними заодно. Ширилися плітки, злостиві чутки навколо друкарні...
— І де це видано, щоб книги не рукою богобоязливою переписувалися, а на верстаті бісівському робилися?
— І не поставили когось з старих бояр, а смерда невідомого, дияконця якогось.
— Від диявола це, від диявола,— шепотіли бояри, показуючи на "Печатний двір", на високу постать царського друкаря Івана Федорова. І дратував їх його спокійний вигляд, його впевнені рухи, безбоязний і одвертий погляд розумних очей — погляд людини, що знає свою справу і вірить у добро.
Не зраділи бояри і великому святу — виходу першої книги. Та до чого вони могли прискіпатися, коли самі мало що розуміли!
— У таких книжках диявольська єресь, нема на них божого благословення. А малюнки! Недарма він з іноземцями-єретиками знається,— бубоніли вони і підбурювали темний, неписьменний народ, під’юджували переписувачів книг.
— Тепер вам кінець. Не потрібна тепер ваша праця.
— Єретики!
От яке страшне слово сичали бояри, от яке страшне слово уже часто чули за своєю спиною друкарі.
І попи не відставали від бояр. Не було в живих освіченого Макарія, помер натхненний вчений Максим Грек. На чолі церкви стояли люди, яким не потрібна була ця культурна велика справа. Вони хотіли, щоб книги були лише в їхніх руках.
А цар Іван? Чому він не захищає свою улюблену справу, своїх першодрукарів?
Та тепер уже справді страшно звертатися до нього.
Важкі, скрутні часи свого царювання переживає він. Йому зрадили найближчі друзі. Не підтримали в Лівонській війні не тільки старі бояри, а навіть Адашев, князь Курбський. Князь Курбський втік до Литви і звідти надсилав цареві сповнені трутизни і докорів листи, а розлютований цар відповідав йому не менш ущипливо та нестримно.
Цар оточив себе новими людьми з дрібних бояр, створив загін опричників і майже весь час проводив в Олександрівській слободі.
Скрізь йому тепер ввижалися зради, і почалися страшні страти, катування винних і невинних людей, заслання. Цар став немов несамовитий, дня не минало без страт, а потім він сам починав каятися і, одягнувши чернецький одяг, дзвонив на дзвіниці і молився за убиті ним сотні людей, записував їхні імена в свою книжечку, що збереглася й досі, і з якої ми довідалися про імена сотень закатованих.
Люди жахались його, боялись потрапляти на очі.
Чи до друкарні йому було!
А може, хтось в недобрий час і про друкарів шепне йому лихе слово "єретики"?
Та ні. Лють царя не зачіпає їх. Йому зараз не до них.
З болем дивився Іван Федоров на свою працю. Через книги він хотів ширити освіту, науку серед людей, а його обвинувачують у єресi. Не можуть зрозуміти тупі пихаті люди, на що здатний людський розум і людські вправні руки. Здається їм це "чудом", "бісовим ділом".
— Що робити? — питає Петро Мстиславець. — На майданах та вулицях уже й пройти не можна. Кажуть уже вголос, що ми з бісівського гнізда. Цареві не до нас. Перед ним бояри один одного оплутують, скрізь змови, страти. Треба нам звідси їхати.
Опускає Іван Федоров голову з довгим хвилястим русявим волоссям на свої міцні руки. Як блискуче почалася робота, яким вогнем запалило його душу! І невже це все покинути?
— Ще й нас самих, як єретиків, схоплять та стратять,— роз’ятрює серце Петро Мстиславець.
— Я боюся, тату,— шепоче маленький синок Івашко, притуляючись до батька.
Іван Федоров оглядає замисленими, повними турботи очима друкарню. І каже:
— Так, треба з Москви їхати.
Сумно складає Петро Мстиславець дошки гравюр, велику рамку фронтиспісу "Апостола", форми для виливання літер, матриці. Це можна взяти з собою. І з невимовною печаллю дивляться обидва на друкарський верстат. Він лишиться тут. Хай бережуть його учні, що навчилися у першодрукарів.
Ніколи в житті не забуде Іван Федоров і маленький його Івашко тої гіркої ночі, коли збирались лишати Москву.
З клунками за плечима, з довгими палицями в руках, тримаючи за руку Івашка, що в темряві спотикався і падав, пробиралися перші друкарі вузенькими покрученими вуличками Москви. На їхньому возі лежало небагате майно та дорогоцінний скарб — матриці, шрифти, книги.
На Красній площі зупинились, оглянулися, вклонилися низько на всі сторони.
— Прощавай, Москва! Прощавай, Кремль! Дай боже повернутися на рідну землю.
БОРЕЦЬ І СІЯЧ
— Звідкіля ж ви будете, люди добрі?—спитав їх чорновусий, чорнобородий, ще нестарий пан з чорними живими очима. Він стояв церед ними, високий, дебелий, взявшись руками в боки. Дивився з цікавістю, але привітно.
Втікачі низько вклонились. Перед ними був один з найбагатших литовських панів, українець родом, вельможний гетьман Ходкевич.
Іван Федоров випростався і спокійно, серйозно розповів, хто вони, як за наказом царя Івана збудували друкарню, як надрукували першу книгу і як мусили втекти від темного народу, підбуреного боярами та попами.
— Начальники та священноначальники обвинуватили нас у єресі та чорнокнижництві,— казав Іван Федоров. — Ми подалися до Литви, щоб урятувати життя своє і продовжувати труд. Важко було нам кидати рідну землю, але бачимо ми, , що й тут багато народу нашої віри і мову нашу так само розуміють.