"Ви сьогодні пізно повернулися",— сказала вона.
Її голос, завжди такий чистий і мелодійний, здався йому злегка зміненим. Пан де Мерре нічого не відповів, бо в цю хвилину увійшла Розалі. Її поява вразила його, мов удар блискавки. Схрестивши на грудях руки, він став машинально ходити по кімнаті, од вікна до вікна.
"Вас що-небудь засмутило чи вам нездужається?" — боязко спитала у чоловіка дружина, тим часом як Розалі допомагала їй роздягатись.
Граф помовчав.
"Ідіть, Розалі,— сказала пані де Мерре своїй покоївці,— я сама накручу папільйотки".
З одного погляду на обличчя чоловіка вона відчула, що сталося лихо, і хотіла зостатися з ним наодинці. Коли Розалі пішла чи вдала, що пішла, бо вона принишкла на кілька хвилин за дверима у коридорі, пан де Мерре сів біля дружини і холодно сказав:
"Пані, у вашій гардеробній хтось є!"
Вона спокійно подивилася на чоловіка і просто відповіла:
"Нікого там нема".
Це "нікого там нема" гострим болем відбилося у серці пана де Мерре. Повірити дружині він не міг, а ніколи ще не здавалася вона йому такою чистою і непорочною, як у цю хвилину. Граф підвівся й рушив до гардеробної, збираючись відчинити двері. Пані де Мерре схопила чоловіка за руку, втримала його і, сумно подивившись на нього, сказала незвично схвильованим голосом:
"Подумайте про те, що коли ви відчините двері й нікого там не знайдете, усе між нами буде скінчено".
Невимовна гідність, якою дихала вся поведінка дружини, нагадала графові, що він завжди ставився до неї з глибокою повагою. І тоді гордий вельможа прийняв одне з тих рішень, яким бракує тільки належного розголосу, щоб здобути безсмертну славу.
"Гаразд, Жозефіно, я не відчинятиму дверей. Бо знайду я там когось чи не знайду — в обох випадках нам довелося б навіки розлучитись. А зараз вислухай мене: я знаю, що душа твоя чиста, що ти живеш життям праведниці й, звичайно, не вчиниш смертного гріха, навіть щоб врятувати своє життя".
На ці слова пані де Мерре розгублено подивилась на чоловіка.
"Ось твоє розп'яття,— провадив граф.— Присягнися мені перед богом, що в гардеробній нікого нема. Я повірю тобі й не відчинятиму дверей".
Пані де Мерре взяла розп'яття.
"Присягаюся",— сказала вона.
"Голосніше! — звелів чоловік.— І повтори за мною слово в слово: "Присягаюся перед Богом, що в гардеробній нікого нема".
Без запинки в голосі вона повторила ці слова.
"От і гаразд", — холодно промовив пан де Мерре.
Запала коротка мовчанка.
"Яка чудова річ, я раніше її у вас не бачив,— сказав граф, роздивляючись розп'яття з чорного дерева, інкрустоване сріблом.— Дуже тонка робота".
"Я купила його в Дювів'є. Торік він придбав це розп'яття в одного побожного іспанця, коли через Вандом проходив загін полонених".
"Он як!" — зауважив пан де Мерре і, повісивши розп'яття на цвях, там, де воно висіло, подзвонив.
Розалі не змусила себе довго чекати. Пан де Мерре швидко пішов їй назустріч, відвів її до вікна, яке виходило в сад, і заговорив до неї стишеним голосом:
"Мені відомо, що Горанфло збирається з тобою одружитись, і тільки бідність заважає вам побратися. Ти йому сказала, що вийдеш за нього лише тоді, коли він зуміє влаштуватися десятником на будівництві... Так от, іди й негайно приведи його сюди, хай він візьме із собою кельму та інший інструмент. Постарайся нікого не розбудити в домі, де він живе. Винагорода за сьогоднішню роботу перевищить ваші мрії. Та гляди, коли вийдеш звідси, не плещи язиком, а то...— Він нахмурив брови; Розалі була пішла, але граф повернув її: — На ось візьми мій ключ, він годиться до всіх замків. Жане!" — покликав він гучним голосом, що відбився луною в усьому коридорі.
Жан, що був водночас і кучером, і довіреною особою графа, покинув карти і негайно з'явився.
"Лягайте всі спати, — звелів хазяїн і, подавши Жанові знак підійти ближче, тихо додав: — Коли всі поснуть — поснуть, розумієш? — ти повідомиш мене про це".
Віддаючи всі ці розпорядження, пан де Мерре не спускав очей з дружини, потім спокійно сів поруч з нею біля каміна і став розповідати їй про злощасну партію в більярд та про суперечки в клубі. Коли Розалі повернулася, вона застала подружжя де Мерре за невимушеною розмовою.
Незадовго перед тим граф звелів привести до ладу всі стелі в парадних покоях нижнього поверху. Гіпсу у Вандомі мало і витрати по доставці значно набавляють йому ціну. Тому пан де Мерре закупив гіпсу більше, ніж потребував, знаючи, що лишки у нього завжди хтось купить. Ця обставина підказала йому задум, який він і здійснив.
"Горанфло прийшов, пане",— пошепки повідомила Розалі.
"Хай увійде!" — голосно сказав пікардійський вельможа.
Побачивши муляра, пані де Мерре ледь помітно зблідла.
"Горанфло,— сказав граф,— сходи в каретний сарай по цеглу. Принеси її сюди стільки, щоб вистачило замурувати двері до комірчини. Потім візьмеш гіпс, який у нас лишився, й отинькуєш стіну.— Він підкликав до себе Розалі й муляра і тихо додав:— Слухай, Горанфло, цю ніч ти перебудеш тут. А завтра вранці отримаєш паспорт, з яким виїдеш за кордон — у те місто, яке я вкажу. На дорогу я дам тобі шість тисяч франків. У тому місті ти проживеш десять років; якщо тобі там не сподобається, переберешся кудись-інде, але в тій самій країні. Поїдеш через Париж і чекай мене там. У Парижі я дам тобі вексель іще на шість тисяч — їх ти отримаєш по своєму поверненні, якщо точно виконаєш умови нашого договору. Я плачу тобі за те, щоб ти мовчав, як могила, про те, що робитимеш тут сьогодні вночі. З тобою, Розалі, ми домовимося так: ти отримаєш десять тисяч франків, але гроші тобі буде виплачено в день твого весілля і за умови, що ти вийдеш за Горанфло. Отож, якщо хочете, щоб ваше весілля відбулося, мовчіть. Інакше посагу вам не бачити".
"Розалі, причеши мене",— покликала пані де Мерре.
Граф спокійно ходив сюди-туди по кімнаті, поглядаючи на двері до гардеробної, на муляра й на дружину, але в його поведінці годі було помітити вияв образливої недовіри. Працюючи, Горанфло мусив зчиняти грюкіт. Пані де Мерре скористалася хвилиною, коли муляр кинув на підлогу оберемок цегли, а чоловік відійшов у протилежний кінець кімнати, й прошепотіла Розалі: