– ...Мадам Дефарж. Вона все сиділа й плела, сиділа й плела...
Я підводив очі й бачив бабусю, що сиділа біля вікна й плела.
– Сідні Картон – хто він був, що собою являв? Чоловік, наділений тонким чуттям, освічений, мислячий, здатний до дії...
Лужком походжав дідусь, штовхаючи перед себе газонокосарку.
Ген за пагорбами били барабани, гуркотіли гармати, літня буря зрушувала й валила невидимі мури...
А що ж містер Вінескі?
Якось так вийшло, що я перестав ходити до його перукарні, геть забув і про таємничий червоно-білий стовпчик, що витикався начеб нізвідки й вкручувався в нікуди, і про купи волосся, які, мов у казці, росли самі собою на білій кахляній підлозі...
А тим часом містер Вінескі мусив щовечора повертатися додому й сідати за один стіл із тим патлатим писакою, якому дазно слід було підстригтись, і той підводився [554] й дякував господові за се, за те, за інше, а містер Вінескі не почував ніякої вдячності, бо там сидів і я, дивлячись на містера Діккенса, так, наче я був Пес, а він – сам Бог, аж поки одного вечора...
– Чи не пора казати молитву? – спитала бабуся.
– Містер Вінескі ще надворі, мається,— відповів дідусь.
– Мається? – Я винувато позирнув за вікно.
– Атож, мається, інакше й не скажеш. Я бачив, як він стусонув ногою трояндовий кущ, потім папороть біля веранди. Хотів був стусонути й яблуню, але передумав. Бог створив її надто твердою. А онде щойно розтоптав кульбабу. Ой лишенько, вже йде – наче Мойсей через море гніву.
Грюкнули двері. Містер Вінескі став на чолі столу.
– Сьогодні я казатиму молитву! – І люто блимнув на містера Діккенса.
– А чого ж, – озвалась бабуся. – Кажіть. Будь ласка. Містер Вінескі міцно заплющив очі й почав своє руйнівне моління:
– Господи наш, що послав мені гарний червень і аж ніяк не гарний липень, допоможи мені якось прожитії наступний серпень. Господи наш, увільни мене від заколотів черні на вулицях Лондона й Парижа, що гримлять у моїй кімнаті вечорами й ранками і що їх головними призвідцями є хлопець-сновида, чоловік з неймовірним ім'ям та собака, який і собі гавкає слідом за всім тим набродом. Дай мені сили втриматися від крику, що так і рветься з моїх грудей: "Дурисвіт! Злодій! Дурень! Комедіант!" Убережи мене від спокуси податися бігом до начальника поліції, чимдуж волаючи всю дорогу, що чоловік, з ким ми ділимо наш скромний хліб щоденний, – це вочевидь не хто інший, як Рудий Джо Пайк із Вілкіс-боро, шахрай і фальшивомонетник, котрого розшукує поліція, чи, може, Білл Хаммер із Хорнбілла, штат Арканзас, що його мають засадити до в'язниці за злісне хуліганство й дрібні крадіжки в Оскалузі.
Господи наш, оборони невинних дітлахів цього світу від жорстоких пазурів тих, хто замислив ужити на зло їхню довірливість. І допоможи мені, господи, спокійно І! шанобливо сказати присутній тут дамі таке: якщо той, хто називає себе Чарлзом Діккенсом, завтра ж не виїде звідси полудневим поїздом до Генгепу, Крайсвіту чи Тартару, [555] я уподібнюся славетній Далілі й без жалю обстрижу цього чорного лиходія! (1)
(1) За біблійною легендою, філістимлянка Даліла підступно вивідала у закоханого в неї богатиря-ізраїльтянина Самсона таємницю його незборимої сили, що крилась у довгому волоссі, а потім, приспавши його пестощами, позбавила волосся й віддала в руки філістимлянських воїнів.
Я прошу в тебе, господи, не ласки до ницого грішника, а лише справедливої кари зловмисникові.
Усі, що згодні зі мною, хай скажуть "Амінь".
Він сів і штрикнув виделкою картоплину.
На довгу хвилю всі за столом заклякли.
А тоді містер Діккенс, заплющивши очі, простогнав:
– О-о-о-о-о-о!..
І цей протяглий стогін, крик, зойк, сповнений глибокого болісного розпачу, пролунав, наче далекий гудок поїзда того дня, коли новий пожилець приїхав до нашого містечка.
– Містере Діккенс... – мовив я. Але запізно.
Він уже встав із-за столу і, мов сліпий, заточуючись, хапаючись за меблі, за стіни, за одвірок, вийшов у передпокій, а тоді навпомацки побрався сходами нагору.
– О-о-о-о-о-о!..
То був крик людини, що зірвалася з високої скелі й падає у прірву вічності.
А ми чекали, немовби сподіваючись почути, як він упаде на дно.
Високо нагорі, на самій вершині будинку, грюкнули двері його кімнати.
Моя душа перевернулась і вмерла.
– Чарлі... – прошепотів я. – Бідолашний Чарлі...
Пізніше того вечора завив Пес.
А завив він тому, що почув отой схожий на його виття приглушений стогін з кімнати нагорі, під самим дахом.
– Святий боже, – мовив я. – Треба кликати слюсаря. Геть усе потекло.
На тротуарі перед будинком з'явився містер Вінескі, пройшов, не бачачи нічого просто себе, і зник з очей.
– Це він уже вчетверте пішов навколо кварталу. – Дідусь чиркнув сірником і запалив люльку.
– Містере Вінескі! – гукнув я. [556]
Відповіді не було. Звук ходи завмер удалині.
– От халепа, почуваю себе так, наче програв битву, – сказав я.
– Ні, Дуг... пробач, Піп... – заперечив дідусь, сідаючи на східець поруч мене. – Просто ти посеред битви поміняв генералів, і одного з них це так засмутило, що він повівся негідно.
– Це містер Вінескі? Та я... я ладен зненавидіти його! Дідусь тихо попахкував люлькою.
– Навряд чи він і сам розуміє, чому йому так тяжко й гидко на душі. Неначе хтось тихцем видер йому вві сні зуба, і тепер те місце болить і ниє.
– Ми ж не в церкві, дідусю.
– Ти хочеш сказати, щоб я облишив метафори? Гаразд. Так от, іншими словами, Дуг, ти був у нього в перукарні своєю людиною, підмітав з підлоги волосся і всяке таке. Він же не має ні дружини, ні сім'ї, тільки оту свою роботу. А самотньому чоловікові потрібно, щоб у нього був ще хтось у світі, хоч він цього, може, й не усвідомлює.
– Та я...-– І я затнувся, бо раптом перед очима в мене все стуманіло. – Я завтра ж вимию всі вікна у перукарні. І... і стовпчик перед дверима так змащу, що він крутитиметься, як скажений.
Дідусь кивнув головою.
– Я знаю, ти це зробиш, хлопче... Десь у темряві прогуркотів поїзд. Знову завив Пес.
І, ніби у відповідь, з кімнати містера Діккенса долинув дивний чи то крик, чи то плач.
Я пішов спати, але заснути не міг і чув, як годинник на вежі міської управи вибив першу, другу, а потім і третю годину ночі.