Містер Вінескі здригнувся.
– То, мабуть, по мою душу. – А тоді додав, майже сумовито: – Гаразд, іди, Дуг.
– Я вже не Дуг.
– Ну, як там тебе звати... Біжи подивися... а тоді приходь розкажи, хай і найгірше...
– Он, дякую, містере Вінескі, дякую!
І я побіг. Пес за мною. Вулицею, провулком, задвірками-аж поки пірнули в буйну папороть біля бабусиного будинку.
– Лежи тихо, – прошепотів я. – Наближається Велика Подія, хоч би що воно там було!
А вулицею, садовою доріжкою і, нарешті, східцями веранди вже простував жвавою ходою той чоловік – грайливо помахуючи ціпком, із старомодним саквояжем у [547] руці, з довгим сивувато-каштановим волоссям, шовковистими вусами та цапиною борідкою, оточений, мов зграйкою пташок, мерехтливим ореолом поштивості.
На веранді, серед вазонів герані, поруч з лавою-гойдалкою на іржавих ланцюгах, незнайомець обернувся і обвів поглядом Грінтаун.
Може, він почув удалині бджолине дзижчання в перукарні, де містер Вінескі, що невдовзі мав стати його недругом, ворожив на кудлатих головах клієнтів, орудуючи своєю електричною машинкою. А може, дочув, як ще далі, в безлюдній бібліотеці, ковзали додолу по скісних променях сонця золотаві порошинки, а десь у закутку хтось черкав пером по паперу, промокав чорнило й знову черкав і промокав – то була тоненька жінка, схожа на ув'язнену в тій норі велику самотню мишу. їй також судилося ввійти в життя цього прибульця. Хто зна, може, він і справді дочув ті звуки, що віщували переміну в його житті. А тим часом...
Незнайомець зняв свого високого моховито-зеленого капелюха, втер хусткою чоло й, не дивлячись нікуди, крім сліпучого розжареного неба, промовив:
– Добридень, хлопче. Добридень, песику. Ми із Псом підвелися з папороті.
– Оце так! Звідки ви знали, що ми тут ховаємось? Незнайомець зазирнув у свій капелюх, неначе шукаючи там відповіді.
– В одному із своїх втілень я теж був хлопцем. А колись давно перед тим, якщо мені не зраджує пам'ять, мав незрівнянне щастя бути собакою. Але... – Він легенько стукнув ціпком по картонній табличці з написом "Кімнати з харчуванням", пришпиленій до поруччя веранди. – Ця вивіска правдива, хлопче?
– Найкращі кімнати в цілому кварталі.
– А ліжка?
– З такими м'якими матрацами, що спиш як на сьомому небі.
– А товариство за столом?
– Говірке, але не надміру.
– А їжа?
– Вранці – гарячі млинці, опівдні – пиріг з персиками, на вечерю – фруктовий торт!
Незнайомець вдихнув і видихнув повітря — так, наче нюхнув усієї тієї смакоти. [548]
– Запродаю свою безсмертну душу!
– Даруйте, як ви сказали? – З-за сітчастих протимо-скітних дверей похмуро визирнула бабуся.
– Та це ж так тільки мовиться, мем,— обернувсь до неї прибулець. – Я не мав на думці ніякого блюзнірства.
І зник у домі. Чути було, як говорить він, як говорить бабуся, як він умочає перо в чорнило, щоб записати в книзі пожильців своє ім'я. Ми із Псом уже теж були там, і я, затамувавши віддих, став читати, що пише незнайомець.
– Ч... а...
– Читаємо догори ногами, хлопче? – весело спитав він, на мить затримавши перо над папером.
– Так, сер.
Він узявся писати далі. Я читав:
– ...а...рл...з... Чарлз!
– Еге ж.
Бабуся, підсліпувато мружачись, придивлялася, як він пише.
– Який гарний у вас почеркі
– Дякую, мем.
Перо побігло далі. А я, розтягуючи звуки, читав:
– Ді-І... к... ке-е... не... – І, затнувшись, зупинився. Зупинилось і перо. Новий пожилець нахилив голову
вбік, приплющив одне око й пильно дивився на мене.
– Ну? – підбадьорив він мене. – То що воно, що?
– Діккенс! – вигукнув я.
– Молодець!
– Чарлз Діккенс, бабусю!
– Я й сама вмію читати, Дуг. Гарне ім'я...
– Гарне? – аж задихнувся я. – Це велике ім'я! Але ж... Я вважав, що ви...
– Помер? – Пожилець засміявся. – Ні. Живий, при доброму здоров'ї і щиро радий, що зустрів тут прихильного читача, знавця і шанувальника!
Бабуся принесла свіжу білизну, я взяв сяквояж, і ми троє вже йшли сходами нагору, коли назустріч нам виплив величезний, як корабель, дідусь.
– Дідусю, – сказав я, дивлячись просто йому в обличчя, щоб побачити, як вразять його мої слова. – Познайомся... Це містер Чарлз Діккенс!
Дідусь зупинився, оглянув нового пожильця від голови до ніг, а тоді міцно потиснув йому руку і промовив: [549]
– Друг Ніколаса Ніклбі(1) – мій друг!
Містер Діккенс трохи сторопів від такого вітання, але швидко отямився, вклонився й сказав:
– Дякую, сер. – І рушив далі нагору.
А дідусь підморгнув, ущипнув мене за щоку й залишив на сходах геть приголомшеного.
У світлій склепінчастій кімнаті під самим дахом, де в розчинені навстіж вікна завівав зусібіч прохолодний вітрець, містер Діккенс зняв своє старомодне довгополе пальто й кивнув мені головою на саквояж.
– Постав де-небудь, Піп... Ти не проти, як я казатиму на тебе Піп (2), га?
– Піп? – Щоки мої радісно спалахнули. – Ох ти ж!.. Ну звісно, я не проти, сер! Піп – це ж чудово!
До розмови втрутилася бабуся:
– Оце вам чиста білизна, містере... е-е...
– Діккенс, мем. – Пожилець заклопотано поплескав себе по кишенях. – Слухай, Піп, здається, я лишився без записника й олівців. Чи не міг би ти...
Я миттю шаснув рукою до нагрудної кишені.
– Щоб я пропав, коли це не "Тайкондерога" номер два! – Друга моя рука тим часом уже ковзнула до задньої кишені штанів. – А оце – "новина – блокнот на кільцях, зручний і практичний"!
– Неймовірно!
Містер Діккенс пішов колом по кімнаті, оглядаючи краєвид за кожним вікном і водночас говорячи то на північ, то на північний схід, то на схід, то на південь;
– Ось уже два тижні я виношую один задум. День Бастілії. Знаєш, що це таке?
– Французьке Четверте липня? (3)
(1) Герой роману Ч. Діккенса "Життя і пригоди Ніколаса Ніклбі".
(2) Герой роману "Великі сподівання".
(3) Див. виноску на стор. 364.
– Тямущий хлопчина! Так от, до Дня Бастілії ця книжка має розійтися по світу. Ти допоможеш мені зламати перепони на шляху революції, Піп?
– Оцим-от? – Я подивився на блокнот і олівець у своїх руках.
– Лизни-но кінчик олівця, хлопче! Я лизнув.
– Угорі на першій сторінці – назва. Назва...— Він похилив голову й замислився, потираючи баки. – Піп, яка [550] може бути гарна, незвичайна назва роману, дія якого відбувається то в Лондоні, то в Парижі?