Каллімахове серце в тривозі: все прах, усе безцінь, ніщо не має сенсу, бо всьому настає кінець так чи інак.
А де земля, що прийме той кінець? Вигнаний з батьківщини, вірним їй не був Каллімах; напівонімеччена Польща стала йому притулком — а чи називає її своєю вітчизною? Польща вивищила його і оздобила всіма почестями, доступними людям за життя, а він не раз ставав у пригоді їй, тільки ж солодке італійське вино пахне далеким домом і материнськими грудьми.
Каллімах відганяв тривогу — міркував уголос про найновішу історію Венеції, писану Сабелліком.
— Є там велика прогалина,— говорить Каллімах.— Мови немає в книзі про намір Венеції збороти турків.
— То важливий і славний для Венеції чин, доказ мудрості у політиці: Венеція бажала зневолити Туреччину, грекам подати поміч, а зробити це мала намір з допомогою персів і татар... Одначе в книзі справді нема про те мови, — стверджує і Юрій з Дрогобича.
Якуб із Боксиць знає ціну солодкому італійському вину та смаковитим стравам. Турботи про долю Греції та венеціанську історію не псують йому застольного гумору, а поза тим він дає добру пораду:
— Каллімах, як великий знавець тих справ і неперевершений політик, мусить сам об усім написати, щоб не ухибити Венеції в славі її.
— Турки — лихо всього християнського світу, та коли біда трапляється далеко від очей наших, лемент скривджених слабко лунає у вухах... Високий злет умів мав би штовхнути світ на негайну боротьбу, та скарги втихли — і нема злету,— говорить Каллімах.
— І тобі, Каллімаху, якраз найбільше годиться писати про те,— підтримує Якуба з Боксиць Миколай Мергус із Ніси.
— Просив би я вас, Якубе і Миколаю, прислужитися правді, а зарівно й славі мого імені. Бо ж, пишучи історію Венеції, я буду змушений сам не раз згадувати власне ім'я, а не зможу говорити про себе так відверто, як вимагає цього погляд на історичну правду.
— Проблема вельми важлива й вимагає виняткового таланту й дару мови,— каже Котермак.
— Я не маю відваги братися за перо з такого високого приводу,— відмовляється Якуб із Боксиць.
Нінащо Каллімахові умовляння; Ян Міриця твердить:
— Лише серед шляхетно народжених з'являються уми справді великі, здатні розуміти долю республіки чи монархії, розпізнати, що провадить до могутності, .оточує блиском та підтримує в занепаді, а ти, Каллімаху, краще від нас усіх можеш осягнути це.
Забуває господар, що при столі сидить син міщанський; батько його — Михайло Донат — убогий був, не шляхетського роду, не дав синові і шляхетного імені, а лиш бесаги па дорогу до Кракова. Медик при дворі короля — і простих смертних лікував, і бачив долю королів і кметів у шляхах зірок — чи не він найкраще міг знати, як однаково безсилі й ті й другі перед долею, як однаково залежать від її примх і як однаково звучать їхні передсмертні скарги?
Усміхається із самовпевненості Яна Міриці Котермак:
— Серед добра, яке батьки залишають дітям своїм, немає нічого вищого понад хвалу й чесність імені, однак насправді ніщо не є важчим од того тягарем...
Гроші й інше усе можна часом утратити, не стягаючи на себе вини, а після їх втрати не завжди настає ганьба. Честь натомість не можна посідати без найвищої гордості ані теж утратити її без найбільшої ганьби.
Бігло над Котермаком небо ("Хоч і далекі від наших очей простори його, та не надто віддалені від людського розуму",— казав Котермак). Бігло над ним небо зі своїми загадками, а він запропонував нам свою.
Не мав блиску. За Каллімаховою славою, за сяйвом Коперникового генія, за всепихою королів — не видно його було.
Сліди Котермакові — мовби пісками ступав.
А загадку таки загадав.
Гинули покоління, вмирали століття, полишаючи після себе десятки імен, як сліди чи то геніальних мудреців, чи то геніальних пройдисвітів.
Не був Котермак ні тим, ні іншим.
А таки зостався.
Виворожив собі.
У зірок долі напитав.
Звіздарем був.
Подарували.
Напівбезсмертя?
Петер Бреннер (так собі його назовемо) був високий, лисуватий і елегантний. Як і належить німцеві, любив пиво, сімейне вогнище, а зраджував дружину зрідка, але неодмінно тільки з добропорядною німкенею.
Коли б ішлось про Петера Бреннера, то можна було б домислювати не одно: уявімо, як вечорами, взимку, грів ноги в смугастих шкарпетках при каміні, читав газету й жував грубезні бутерброди, наготовлені дбайливою дружиною; зітхав сентиментально,— бо так і належить, згідно нашої уяви, зітхати німцеві,— дивлячись на зорі й згадуючи приємні рядки з Гейне.
Але йдеться не про Бреннера. Йдеться про Котермака.
Шліман відкрив Трою.
Ньютон — закон земного тяжіння.
Колумб — Америку.
Бреннер — Котермака.
Бреннер був антикваром. То була його пристрасть і його хліб. Він не бачив нічого поганого в тім, щоб заробляти гроші на власній пристрасті. Часом навіть дуже добре випадало. Часом — не виплачувалося. Однак Бреннер не відчував браку в грошах. У тому малася певна рація — заробляти гроші на власному захопленні.
Як то трапилося? Може, хтось загортав якусь дрібничку в крамниці у листок вченої книги, видрукуваної кілька століть тому, а Бреннер похопився, помітив і забрав стародрук — рештки стародруку — за безцінь, бо для крамничкаря більше важив шматок ковбаси, аніж такий аркуш.
Чи хтось помирав — і зоставив по собі скриню з невідомо як втиснутою межи старі лахи отою книгою в шкіряній оправі?
Якось уже було.
Бреннерові потрапило до рук: видано в Римі, писано латиною, з назвою "Юдіціум проностікон..."[2], автор книги значився Георгій Дрогобич з Русі, магістр, учений муж, звіздар...
Не єгипетський папірус, ані не звітрілий, крихкий і дорожчий од золота оригінал трагедії Євріпіда, ні, аж так то не видало. А однак Бреннер знав вартість книги.
Горіло світло в Бреннеровій кімнаті, кімната не була закутком чорнокнижника й мага, часи чорнокнижників минули, а все-таки жило в ній щось від незвичайного — запах старих книг, специфічний, характерний, його ні з чим не порівняєш, той запах, тільки таку назву він і має — старі книги. Кохався Бреннер у старовинних свічниках, це він залишав для себе, це майже не йшло на продаж, мідні, причорнілі й зеленаві, бронзові, важкі, як надгробні плити, милі Психеї з тоненькими фігурками й хижі химери; коли Бреннерові раптом ставало самотньо,— а таке трапляється з кожним, хоч би він і здогадався продавати власну пристрасть,— Бреннер палив свічки у всіх своїх свічниках, і горіли вони хитким, дрібним полум'ям, і аж тоді незвичною виглядала Бреннерова кімната, бо поза тими свічниками ще плавали на стінах, оббитих темними шпалерами, тіні від черепа, обернутого на попільничку (зостався по Бреннеровому батькові — лікарю), і від маленької фігурки східного божка з пласким обличчям,— і Бреннер тоді мав щось від мага: видовжувались і загострювались риси обличчя й погляд не світився добропорядністю.