Саша знов переглянувся з Анею, тільки вже без усмішки. Він раптом примовк, спохмурнів, очевидно, нахлинули якісь давні спогади. І зовсім іншим голосом, глухішим, сказав:
— Тут ціла історія, за цим стареньким дзвоником. Тяжка, брате, історія, з кров’ю. Вважай, історія того, як ми вижили і з чого починали на пустирищі.
III
Поранений і оглушений вибухом, він довго відлежувався в лісовій землянці. Не бачив, як зійшли сніги, як зазеленіла перша трава в урочищі. Коли вийшов на вулицю — а вулиця в таборі була лісова — між деревами стояли високі, вже зовсім безлюдні партизанські курені. Вдихнув сирого, з душком весняної цвілі повітря, в голові йому зашуміло, і він хутенько, щоб не впасти, сперся на вкопану жердину, раніше на тій жердині стирчали вусики радіоантени. Відчув млость і кволість в усьому тілі. Від бинта, на якому висіла перев’язана його права рука, нудно пахло йодоформом, крізь марлю помалу просочувалась кров. У таборі вільно перегукувались два чи три чоловіки, ліс тепер свій, можна на повний голос кричати й сміятися, ніхто не пустить тобі чергу в спину. Партизани складали на підводи останнє майно, здавали зброю і вибухівку армійським офіцерам.
Підійшов чорновусий Гордійович, недавній комісар загону, тепер він був головою сільради:
— От що, товаришу Козур. Добре, що ти встав. Направляємо тебе в Кривичі, в твоє ж село. Дітей позбирали й позвозили з усіх партизанських баз. Сам знаєш, багато там сиріт, переростків, скалічених війною дітлахів, треба їх вчити. Берись, організовуй школу.
Козур був двометрового зросту, дарма, що виріс на пісній кривичанській бульбі й трошки не дотяг до повних вісімнадцяти років. Від теперішнього директора відрізнявся тим, що був довгов’язий і тонкий, як очеретина, легко пролазив під колючим дротом і між штахетинами пристанційних загорож. Він ще нетвердо стояв на ногах, похитувався від легенького вітерця. Своєму комісарові міг би сказати: "Мені б самому, товаришу комісар, сісти б за парту, в мене самого грамоти — кіт наплакав…" Але він знав: війна ще триває, фронт відкотився на захід, до Польщі й Пруссії, і всі боєздатні люди з села, вчителі теж — там, на передовій…
Боєць підривної партизанської групи, він звик точно й совісно виконувати накази.
— Слухаюсь, — коротко відповів Гордійовичу.
Зітхнув, подумав про себе: "Пропав ти, Сашко! Який з тебе вчитель! Це ж, брат, не те, що міну заклав під шпалу — і двадцять вагонів летять під укіс. Тут сам полетиш з рейок, бо що знав — забув, навіть квадрат катетів, який дорівнює, біс його знає, чому він там дорівнює!.."
Спитав тільки про одне: де буде школа? Стара згоріла дощенту, попелу від неї не залишилося.
Комісар глянув на весняне сонце, яке м’яко світило крізь сосни, стер з лиця сіру, землисту втому й сказав:
— На квартирах буде школа. В тих людей, що нап’яли хоч якусь халабуду. Війна, голубчику! До всього доводиться нам призвичаюватись. Он хворих партизанів, обморожених, і тих нема куди розвезти. Спалені села… Така ситуація, брат. Ми з тобою, вважай, два мужчини, більш-менш в строю, на всю округу. Так що прошу тебе, сину, берись, організовуй школу. Нема більш кому.
З гіркотою подумав Сашко: "Все! Відвоювався ти! Вуса не голив, а вже інвалід. У тил списують!.." Згадав, як беріг у землянці і як ховав коло себе під нарами автомат, міни, детонатори, все те, що волік на собі від станції, тягнув однією рукою, бо іншої… бо в іншій було повно крові в рукаві. Думав, ще раз піде з товаришами на бойове завдання. І не зміг, не пішов. Прибинтували його на всю весну до голих дощок. Що ж, автомат здав, треба озброюватись крейдою і дерев’яною указкою.
IV
Школа на квартирах, фронтова школа…
Минуло не мало не багато, тридцять років, а Олександрові Івановичу часто здається, що все те було недавно, буквально вчора.
Тісна, приземкувата селянська хата. Душно й темнувато в ній, бо вікно одне й те запітнявіло. Горить у печі вогонь, хазяйка готує собі обід, а діти-школярі вчаться. Парт нема, стоять замість них дерев’яні козлики, збиті з грубих нетесаних дощок. Ніжки у них розкарякуваті — дві планки навхрест. За козликами учні сидять по четверо.
Клас в Олександра Івановича змішаний. Тут і малюки, які зовсім ще не ходили до школи (виросли вони в лісі, в біженських куренях); тут і переростки, які починали вчитися до війни, та потім — три роки страшних поневірянь у лісах і по чужих селах. Старші записалися хто в який клас: одні в другий (ті, що забули письмо), інші в третій, а хто сміливіший — і в п’ятий. Проте всі вони, менші й переростки, сидять разом. Он Павлик Гриб — у нього під носом почав пробиватися світлий пушок — не відпускає від себе малої сестрички. Так йому наказала мати, так він і тримає її, дрібну й рідкозубу, у себе під боком, сердито осмикує її: "Цить мені! Сиди!.. Ще чого захотіла, потерпиш!.." Після того, як Павлик з сестрою загубився був у блокованому фашистами лісі і вночі, крізь вороже оточення, хтозна-як пробрався з малою в глухий болотистий закутень сусіднього району, мати боялася за них, не хотіла віддавати до школи, просила директора: "Дивіться, не пускайте їх далеко від себе".
А довгов’язий хлопець-директор, не набагато старший за декого з своїх учнів, стоїть зараз біля дверей. Ці важкі, трохи обгорілі двері дітлахи притягли з попелища, і вони правлять їм за шкільну дошку. Грудочкою білої глини Олександр Іванович пише на дверях теорему, доказує швидше собі, а не дітям, що квадрат одного катета плюс квадрат другого катета дорівнює, якщо не наплутав старик Піфагор, квадратові гіпотенузи. Він пише лівою рукою, кладе букви косо, глина розсипається і вся долівка від неї під ногами біла, а правою рукою він чує, як під пов’язкою, в старій рані, сверблять і ворушаться дрібні гострі осколки, це його дратує, хочеться розірвати бинт і чимось витягти, виколупати шматочки металу.
З хатньої півтемряви дивляться на нього суворі дитячі очі — великі, вологі, з голодним блиском. Клас затаївся, навіть не чути, щоб хтось поворушився або перевів подих. Вся увага дітей — на дошку.
Йде урок математики, історії, літератури — все разом.
Тут же, коло парт, горить на всю силу вогонь у печі, булькає вода в казанах, і біля вогню порядкує тітка Мокрина, партизанська мати. Вона пустила до себе школу. Мокрина — маленька присадкувата жіночка, до самих очей пов’язана хусткою, все лице її в дрібних золотистих зморшках. На свої літа вона дуже жвава й проворна. З примовкою: "Вибачайте, дітки!" — вона гримить рогачем, і той рогач літає над головами учнів. Щось балакаючи, вона тягне з вогню чорний казан, на всю хату лине теплий солодкий дух вареної картоплі. В голодного Олександра Івановича пливуть кудись катети й гіпотенуза, в струменях пари пританцьовують стіни, все скаламучується в голові, і він тільки бачить, як і діти його, мов на магніт, повертають голови на той казан, з якого валить гаряча пара. Піфагор і вчитель забуті, їх не відірвеш тепер від запаху, від солодкого крохмального духу. А тітка Мокрина, обпікаючи собі пальці, вихвачує з казана бульбу, зварену в кожушках, хукає на неї, перекидає з долоні на долоню, остуджує і подає дітям. Вона щось прибалакує і до бульби, і до дітей, однак учитель не чує, він прихилився до дверей, заплющив очі, побоюючись одного, щоб не зомліти, не впасти тут же, перед очима дітей, від голодного знепритомнення.