— Благословенно царство твоє… і нині, і прісно, і вовіки-віків.
— Господу богу помолимся, — затягував Гарба.
— Миром помолимся, яко подобаєт, — вторив йому Сіроштан, краєм ока слідкуючи за шахтарем, щоб не туди, буває, поліз: "Бісів Гарба, гласить, як справжній диякон!"
— Приідітє, браття і сестри мої, во очищеніє гріхов своїх господу богу поклонімся…
Голос батюшки рокотав під склепінням церкви, падав на згорблені спини, на схилені голови, на повислі чуби; і від того рокотання, від самої згадки про содіяні гріхи й провини земні ("Господи, прости!"), холодний дрож проймав богобоязливих сільських глитаїв, і вони щиро хрестилися, і били низькі поклони, між тим прикидаючи в думці, чи вистачить сальця й ковбас для спокутування тяжких гріхів.
Після літургії знову ходором заходила церква, всі товпились до батюшки, бо він одночасно і хрестив дітей, і вінчав молодих, і поминав душі померлих; не забував Сіроштан освятити дари, а його завалили печеним і смаженим, тут були й гуси, й ковбаси, й білі паляниці, й бутельки святого перваку. Все це, тричі осінивши хрестом: "Благослови, господи, дар сей во славу тобі!" — батюшка передавав невтомному Гарбі, а той через службовий хід виносив дари за церкву, де стояла солдатська підвода. Хлопці підхоплювали з Гарбиних рук багату живність і смачно цмокали: "М-м, яка шинка! А зелені огірочки! От якби ще сальця".
У церкві — содом і гоморра. Гвалт несусвітний, плачуть новохрещені, хлипають наречені, одних відпихають назад, інші по клумаках лізуть до батюшки, смикають його з усіх боків: "І мого похрестіть! І мою повінчайте, півроку сохне!" Сіроштан, очманілий від того гвалту, блискає оком на Гарбу: "Може, будемо кінчати кумедію?" Після одного з рейсів на задвірки Гарба змилосердився:
— Якщо по-скромному, то й вистачить.
І тоді Сіроштан, на півслові обірвавши службу, звернувся до прихожан.
— Громадо! — мовив урочистим басам. — Все, що я досі вам казав, і все, що казали раніше попи, — то все брехня! А тепер послухайте правду. — І Сіроштан одним помахом скинув із себе рясу, він явився на очі пастви у солдатській гімнастьорці, з чорним паском на шиї, з віддутою від чогось важкого пазухою.
Наче громом ударило в гущу людей. Хто де стояв, там і закляк. "Дзінь!" — аж дзвеніла тиша в схололих вухах. В ту напружену тишу Сіроштан збирався кинути слова правдивої сповіді, як змалечку забивали йому голову страшним релігійним дурманом, як він пішов попівською стезею, але збагнув, що дурить себе і дурить людей, що він, хочеш не хочеш, підсобляє сліпити сліпих і гнітити пригнічених, і ось, прозрівши сам, перед власною совістю поклявся…
— Уа-а-ай! — тріснула, розкололась тиша.
— Диявол! Сатана! Рятуйся!..
З вереском сахнулись жінки. Наче вітром підхопило юрбу. Вузли, спідниці, жилети — у двері: "Тікайте!" Когось повалили, передні захрясли, а ззаду напирали моцніші, дерлись на купу, жбурляли огірками й осатаніло плювались: "Тьху, тьху, нечиста сило!"
"От люди! — стенув плечима Сіроштан. — Плів небилиці — слухали, правду хотів сказати — тікають". А з купи вилітали, як із молотарки: той без шапки, той без рукава. Хазяї останніми задкували до виходу, у когось блиснуло з-під поли чорне рильце обріза. "Бем!" — наче ударив короткий дзвін. І затих. Куля дзизнула повз вухо Сіроштана, дзьобнула ікону божої матері.
— Контра! — гаркнув Сіроштан. — Хто нищить, варвари, древню культуру?! Ану, пальніть ще раз, я пом’яну того цією штукою. — І гнівний отець вихопив наган з-за пазухи.
Тільки загупотіло за церквою.
— Хух! — сказав Гарба, витираючи піт з крутого, посіченого антрацитом чола. — І під землею так не впрівав, як на гидкій дияконській службі.
Коли Сіроштан із Гарбою, трохи збентежені тим, що не вдалося відслужити "з революційним поворотом", прийшли на майдан, тут уже все кипіло. Вози відкотили на край площі, поставили їх впритул, колесами до коліс, от і звільнилося місце для солдатського столу. Дерев’яні лави, де молодиці продавали молоко й сметану, накрили брезентом. На брезент виставляли бутельки, скромну закуску — по цибулині та шматочку сальця чи м’яса на брата. В центрі, де червоним полотном застелений був єдиний у полку фуражний рундук, всадовили молодого й молоду. Але не встигли підняти й першої чарки, як на майдан увірвалася пісня: "Ой свату ж, наш свату, та пусти нас у хату". Десь недалеко, у ближньому дворі, глухо загухкав бубон, а з дальнього кутка понеслося:
Приймайте миски, тарілки,
Дайте по чарці горілки,
Будемо співати,
Голос витягати.
Ожило, загомоніло село. То там, то тут вибухав парубоцький регіт, витинала музика, озивались, перегукувались високі дівочі голоси. Мабуть, богодарці швидко отямились після оказії в церкві, та грець йому, тому переполохові, все наготовлено, діти повінчані, то чому б, скажіть, не погуляти у храмовий день?
А скоро на майдан з хлібом-сіллю прийшла мужицька делегація; видно, дядьки були з бідніших селян, з тих, про яких співається: сорочка одна і та не брудна. Дядьки, вже напідпитку, полізли цілуватись до батюшки: "Ах ти, анахтемський син! Ловко обкрутив мужиків! А як басував — сльоза проймала… Ну, звиняй, отче, сторопіли наші баби, вони без понятія, що це нова служба, і хтось бахнув здуру (либонь, з куркуленків-бандюг), звиняй нам, отче, і запрошуємо тебе і ваших молодят до своєї кумпанії". Тут підійшли молодиці і гурт щебетливих дівчат нагрянув, обступили вони жениха з нареченою, котрась пригорнула чорняву дрібнулю:
— Кажуть, сестро, ти з наших країв, одна-одиначка в полку. І не гоже видавати тебе по-сирітському, ось тобі свати й подружки.
А котрась, пишнотіла, трусонула, мов циганка, плечем і до бійців:
— Ей, запрягайте коней, вояки! Чого стоїте? Покатайте як слід молоду з молодим! І ми погуляємо з вами, може, хто засватає!
Сколотили дівки пісне солдатське весілля. Вискочили з-за лав бійці. Заграли очима: "Та чи ми козаки-українці, а чи якісь хавлюги?" Кинулись хлопці до коней. Запрягли вороних — обліпила молодь підводу. Запрягли другу пару— куди там, тісно! Запрягли третю й четверту. Ротного з Килиною на першу підводу, туди ж гармоніста й весільного батька Сіроштана, а самі хто як — почіплялися з боків, повисли на бортах. Свиснули візники — ух! — взяла перебором гармошка, коні рвонули в галоп, винесли хуру людей на вибоїсту вулицю; стрічки розвівалися в гривах, пил і регіт летів за підводами, молодь качало з борту на борт ("Ех, тримайся, кума!"), і тісніше спліталися руки, і, обплетена руками, горнулась Килина до свого нареченого, заходилось серце її від страху, хіба думала-гадала, що так шануватимуть люди, аби мати загледіла, як везуть її, молоду, по селу.