Обростав силою Сіроштан. Було вже в нього кілька гармат, був піший загін і своя кіннота. Тоді-то й ухвалив — вивести партизанську армію з німецької зони. Приступом узяв Долинську, взяв П’ятихатки. Але тут і піймався в кільце. З півночі насідав Петлюра, з заходу — німці, з півдня — генерал Денікін. У цьому кільці, виявляється, гасав і батько Махно, замітаючи сліди. На одному перегоні й зустрілися вони, два отамани, — Махно й Сіроштан. І поклали між собою — разом, з боями пробиватися до Харкова. Нестор, п’яно цілуючи батюшку в довгобразе колюче лице, клявся, що такого друга в нього не було й не буде, поки й цвіте анархія, і: "Вип’ємо, отче, сатанівки, на вічне оружне братство!"
Сіроштан поважав таких, що мислять рішуче, по-своєму, відчайдушно п’ють і відчайдушно дивляться смерті у вічі. А смерть пікетами стояла за темними горбами, за полустанками, підкрадалась до них пішо й кінно, врятуватись можна було тільки нахабним проривом, і в цій ситуації кращого спільника за Махна Сіроштан не бачив.
Дві доби з боями вони проривалися з кільця. А за Павлоградом у грозову ніч, пронюхавши, що їх оточують красновські ескадрони, Махно тихо знявся, сів на тачанки і — ходу, тим самим — хотів чи не хотів — поставив друга й брата свого під шабельний удар. Бій був наглий, бій голих і сонних з озвірілим козаччям. Кістьми полягла Сіроштанова армія, лише півсотні бійців вирвалося з-під шабель, і їх привів Сіроштан у Харківський полк.
У новому полку, що тільки формувався, інгульських партизанів розподілили по ротах, а з батюшкою не знали, що робити. З одного боку — духовна особа, явно буржуазний елемент. З другого боку — геройський ватага, пів-України пройшов з боями. Думали-гадали та й призначили писарем у штаб. Але батюшка категорично заявив: "Тільки пушкарем! Люблю, братове, щоб дзвоном гриміло над землею… А діло пушкарське знаю, клепав німчуру — аж тріски летіли". На тому й зійшлись: писарем і пушкарем.
І в полку ходив батюшка у чорних широченних штанях, які бовтались, мов ряса. На грудях, замість хреста, носив крупнокаліберний наган у важкій дерев’яній кобурі, наган теліпався на паску і під час ходи приємно дринькав по грудях. Декого спершу бентежила густа попівська борода й довге, до пліч, смоляне волосся. Хотіли було постригти пушкаря: ти, мовляв, не махновець, а боєць червоного пролетарського полку. Зачувши це, вихопив отець наган: "Ну, підходьте, голярі, кулями платитиму!" Відступили: хай йому грець, патлатому! А скоро звикли і до його бороди, і до громового басу, і до крутої вдачі. Іншим і не уявляли собі отця Сіроштана. Був він балакучий, знав безліч попівських анекдотів, а як затягне "Реве та стогне", то таки реве і стогне луна в темних кручах степового висілка.
І от зараз, на розбурханому майдані, встає отець Сіроштан і рече:
— Синки! Дияволи мої возлюблені! Як бувший піп, а нині червоний писар пролетарського полку, я маю сотворити заручний обряд і благословити молодих на сокупне життя, це діло звичне… Тільки я чую глас юрби: "За патли махновців!" — і хочу напоумити вельми гарячі голови. Не будьмо, братове, самоїдами! Проти кого й проти чого ми воюємо, не жаліючи живота свого? Ми вбиваємо убивць, ми воюємо проти війни. А хто в гущі своїй ті, що побрели, яко стадо сліпе, за облудним Нестором? Це такі ж мозолі, як і ви, тільки спокушені примарою дикунського царства, де не буде ні батька, ні брата, ні порядку, ні закону — пий і гуляй, розперезана душе! Страшне, браття, багно анархізму! І чесних людей, що заблукали в хащах класових битв і тонуть у тім багні, ми повинні вирвати, прихилити до себе, а не штовхати далі, не розпалювати самознищення нашого народу.
Сонце стояло в зеніті. Закипав гіркий від пилюги червневий день. Богодари ніби вимерли, глибоке річище вулиці було пустельне, навіть кури не кублились на шляху, десь таїлися в будяках, і добротні хати під черепицею ховалися за темними кучугурами вишень, ворота наглухо зачинені, колодязі на замках, лиш дерев’яні журавлі — вони стояли низкою, майже біля кожного двору, — високо піднявши дзьобаті ворини, сторопіло дивилися: що ж воно робиться на майдані? А тут гелготав натовп, Сіроштанове слово упало в юрбу, мов купа хмизу в вогнище, суперечки розпалилися, хтось клацав затвором: "З Махном, чорнорясник, злигався! Бач, захища свояка — в розход!" — "Я тє дам розход, сліпота! Слухай, чого люди навчають!"
Мамай, що стояв на возі, по-хлоп’ячому всміхався: "Ну й шарварок!" — це був чи не перший виступ комісара перед солдатською масою, він трохи губився, бо не вмів ще тримати у віжках стихію людських пристрастей. То попереду будуть у нього Каховка та Бузький плацдарм, і полк ітиме за ним стіною несхитних багнетів. А зараз Мамай дивився на шатро, звідки визирала, мов те мишеня, в’юнка Килина; вона стеряним поглядом ловила когось у натовпі, певно, свого нареченого шукала, боялася, чи не затиснуть його лапищами (він же худенький), чи не загубиться він серед чужого й страшного для неї люду. Щось неусвідомлене — можливо, жаль до дівчини, до її сиротливого погляду, а може, побоювання за її майбутню долю (хіба їй під шрапнель лізти?) — словом, щось гірке стисло Мамаєві серце. Він розумів дівочий страх, бо таке ж відчуття — зрадливий неприємний холодок — закрадалося і в його душу, коли грудьми напирала на нього ця непідвладна, здається, свавільна маса, нестримна у своєму захваті. Ось вона рине: "Дайош Лозову!" — покотиться лавою, змітаючи все на шляху — хто й зупинить її?
А що ж Сіроштан? Крутоплечий, опасистий, він стояв по-ведмежому над галасом, над цигарковим димом, над спітнілими обличчями, стояв твердо, ховаючи поблажливий усміх під густими надбрівками. Він був спокійний: хай пошумлять. Діло звичне, це як горить солома: пух вогнем — і нема. Головне — виждати, поки бійці вгомоняться.
Улучивши момент, коли охрипли горлянки в найзавзятіших, Сіроштан трусонув смоляним чубиськом:
— Що я пропоную, громадо? Пропоную обійтись без крові і без поминок, а використати, так би мовити, місцеві резерви.
Майдан притих. Сотнями ротів націлився на батюшку-писаря: куди він хилить?
— Гляньте на село, чада мої! — возгласив Сіроштан. — Самі бачите, куркульське багате кубло. Будинки цегляні, у кожного свій журавель, колодязі на замках, поховались од нас богодарівські добродії, правду казав тут один — води не дістанеш, не заїкаюсь уже про фураж і солдатське довольствіє. Але зважте, браття, — входив у роль, все запальніше возглашав Сіроштан, — зважте, браття, що і їм, боговірним жмикрутам, нелегко живеться. Бачите церкву? Он на горі висока церква, кам'яна, о трьох главах, і в ній більше року не служать. Піп-запроданець утік до Краснова. Кинув паству напризволяще. Мучиться, страждєт паства. Двадцять дітей не хрещено, вісім пар молодих не вінчано, п’ять усопших досі не пом’януто…