За горами, за лісами,
За широкими морями,
Проти неба — на землі,
Жив старий в однім селі,
У старенького три сина:
Старший з розумом дитина,
Середульший так і сяк,
А найменший геть дурак.
Він читав і підспівував, і муркотів під ніс нехитрі співучі рядки, напам’ять заучував з десяток сторінок. Заучував удень, за світла. А ввечері: "Давай, Горбоконик, що там наш брат Іван учудив". Пурхав над вогнищем димний шуляк, крильми витріпував сажне волоття, і в диму, в гарячих полисках пливла-снувалася казка; не спить простодушний Іванко, виходить у поле, свисне-посвисне — з пітьми вибігає вогненний кінь, і вони літають над хмарами, над злиднями, над ситим людським глузуванням; вони розкошують уночі, коли дрімає лукавство й заздрість, лжа в обнімку хропе з безчестям, а як тільки заблимає день, сонно позіхне земна мошкара, Іванко спускається додолу, знову обертається на дурня, на сліпого потурмака…
Було, що п’яний грібся в курінь, гикав і слинно затягував: "Шумев камиш", тоді Ксаверій коліном виштовхував гуляку в ніч, "комиш" і вітер шумів у канаві, а тут, у завісах курного диму, царював Горбоконик.
Він, Санько, старшинував на темних вечірках, голос його возносився над сіряками, і свідомість влади, своєї значущості лоскотала йому груди, він певен був, що так і піде в життя — горою, бо вже вхопив за гриву свою удачу-коня: як-не-як — замірщик… Вхопився за гриву, але тут же підвернувся Отченаш, як мокрим остудив його честолюбні думки:
— Кінчай баланду, вуха попухли. Цю байку для темних складено. Щоб Ваньки думкою багатіли, щоб дурне спало і бачило сало, а тим часом Бобринський з Митрохою кендюхи з нас вивертатимуть…
Санько не второпав тоді, чого ошкірився був Отченаш. Бурчливий дід, нічим не догодиш. Та це дрібниці. Головне: дим шуляком тріпотів над вогнем, казка жила в курені, і Санькові жилося добре.
Так було до неділі, до того ранку, коли лісоруби одержали гроші. "В корчму!" — хмільно гукнув Отченаш, і за старим звичаєм, всі подались приливати получку. В курені залишилися двоє: Полушка й Санько. Полушка слабував, крутило ноги йому, він з головою накрився, обгорнув себе листям і засвистав, поганяючи в гості до сна-сонища. А в хлопця знайшлась робота. Власне, він улизнув від бучі. Заяложені кухлі, заслинені пики, мат і блювота — бр-р!.. Санько поклав у вогонь ясенових гілок, що найменше димлять, і заходився ладнати постоли: зносились. Лико готове, вимочене й висушене, не ламається. Дер його на вузькі смужки і вплітав у стоптані задники. Раптом:
— Санько!!
Над ним — Ксаверій, груди аж ходять, рот перекошений, кров на губах.
— Тікай. Побилися в корчмі. Йде Отченаш, сказав, причавлю христосика, щоб не корчив з себе пана Халявського. Каже, ми його пригріли, а воно вже носа задерло…
Так, так, так… Отченаш… Щось його ніби дратує, щось колупає в носі. Сядуть, було, з Ксаверієм за лубки, почнуть-бо ськати ази й фіти, а він: "Сметанки, братва, закортіло? Метиковані… Бачу, коли б з пухирів та вовчанок не вийшли у вас дамські мозолі…"
— Тікай, чуєш, — вони!
Санько як сидів (постіл у руках, ліва нога в онучах), так і шмигнув з куреня: куди?
Тріщало в кущах, хрипіли горлянки, все покривав грім Отченаша:
— У-е-ех, м-мужва! г-гуляй!.. де той ш-шмаркач! святенький! чистоплюй!.. хай з нами п-п'є, бо в морду-у, ех!
Тріщали кущі, гнався за хлопцем регіт, гілки періщили його, аж лопалась бідна свитина.
Ніч була темна й тривожна, пуща приглухла, як на відлигу. Санько подався до Сожу, до нижніх складів, і тут між завалом дощок, гнилих колод, річкового мулу до ранку проклацав зубами, мов цуцик. Добре, що надибав купу соснової стружки, мокрої, з попелом, та все ж — не гола земля.
Вдосвіта випав сніжок. Тихий сумний сніжок, навіть не побілив буроведмежу шкуру горбів (а листя, притоптане дощами, й справді злиплось на шкуру, встелило нею горби, галяви, просіки); після такого снігу ліс ряботів білими й рудими латками, в очах мигтіло, і Санько йшов, понуривши голову.
Здалеку побачив: он воно, їхнє стійбище чорне, стирловане… а де ж курінь? Не було куреня. Пустельно, самотня сосна з підпаленим боком. І під сосною — вугільна купа, обвуглені дровеняки. Що за проява?
З тривогою підступився ближче. Став… Лісоруби, якісь зачумлені, збилися в клубок, гули, як рій над маткою. Ще підійшов, зупинився. Шибонуло запахом гару, сіряки на дядьках ніби курились. Закіптюжені всі, в очах — кров з переляком, руки по-злодійському щось розгрібають. І Санько — туди: чорний куль, обгорілий… кістяк із шматками одежі й м’яса… сажа, волосся, череп з проваленим ротом.
— Хто?!
— Цить!.. Не бачиш — Полушка.
— Пагуля-яли…
Санько в’юном ізвився у м’якій постелі, так йому стисло боки; чорний куль на тирлі, обгоріла сосна під вітром, а тут біло й тихо, навіть шкіра одгонить милом, риплять за стіною мостини, покірна Стефа тішить пана Бобринського. Цікаво, чи скоро світанок?.. Ксаверій, вже згодом, признався, як вони пили до сказу, рвали петельки й чуби, харкали кров’ю, бились так, мов рубали дрова, зганяли лють на люте життя; як Отченаш згріб в оберемок п’ятьох, і повалив на курінь, і хрумнули стояки-жердини… Хто тямив з п’яного розуму, що там вогонь і сплять ревматичні кістки.
Наворожила циганка. Не обминуло закляття Полушку.
— "…трьох забрав господь, жінка сухотна, не встає, даром хліб переводить…"
Вони пропилися в пух і прах, до останнього шеляга. Тепер будуть бігати до Марка з простягнутою шапкою, проситимуть під процент. Коли позичаєш, коли голодний, як вовк, процент не лякає (подумаєш — шість відсотків), а віддаєш — ого! — оце набігло за місяць! Брав троячку, верни десятку. Де такі гроші взяти, до різдва не заробиш. А жити за що? А жінка оно дітей погнала в ліс, до батька-годувальника, щоб дав копійку на земельний податок, урядник душу вивертає…
Оце тобі, хлопче, наш Горбоконик!
Поховали Полушку. Поставили новий курінь. Все пішло ніби гаразд. Але Отченаш… Ні, він, здається, не мав до Санька нічого. Було й говорить, питає про наряди, посилає в корчму по "мерзавчика". Та очі — в сторону. І в тих гарячих циганських очах — туга, глибока причаяна туга. "Тре було соплякові утерти носа, а, бач, окотилося на кому".